Читати книгу - "Вбивство у Східному Експресі"

Місіс Хаббард виглядала, неначе підійшла до найгострішого моменту, а не навпаки.

— І що трапилося далі, мадам?

— Я розповіла провіднику, що трапилося і він мені не повірив. Сказав, що це мені наснилося. Я попросила його оглянути під ліжком, після чого він сказав, що людина туди втиснутися ніяк не може. Виглядало, наче він хотів мене заспокоїти, проте я точно знала, що хтось там був! Я не з тих людей, які вигадують всілякі історії, містер… Як ваше ім’я?

— Пуаро, мадам. Це мсьє Бук, директор компанії, а це лікар Константин.

— Рада з вами зустрітися, — пробурмотіла вона і продовжила свою сольну розповідь.

— Як ви розумієте, я не настільки добре пам'ятаю всі подробиці. Спершу я вирішила, що це був чоловік із сусіднього купе — той, якого вбили. Я сказала провіднику, щоб він перевірив двері між купе, і, звісно, вони не були замкнені. Я це дуже добре пам'ятаю. Після цього я попросила його зачинити їх, і після того, як він пішов, приставила до дверей свою важку валізу.

— О котрій годині це було, місіс Хаббард?

— Чесно кажучи, не знаю. Я не дивилася на годинник. Була надто схвильована.

— А що ви тепер думаєте про цю ситуацію?

— Ну, можу сказати, що все абсолютно зрозуміло. Людина у моєму купе — це вбивця. А хто ж іще?

— І ви думаєте, що він вийшов через сусіднє купе?

— Звідки я можу знати, як він вийшов? Мої очі були заплющені.

— Він міг вийти через двері, що ведуть у коридор?

— Не можу сказати. Як я казала, мої очі були заплющені.

Місіс Хаббард конвульсивно зітхнула.

— Лихо! Я була така налякана! Якби моя донька знала…

— Чи не подумали ви, мадам, що це був шум у сусідньому купе — покійника?

— Ні, містере, як вас там? Пуаро? Цей чоловік знаходився у моєму купе. Я навіть маю доказ цього.

Із величезним задоволенням вона показала сумочку і почала ритися в ній. Вона витягнула з неї два великих носовички, окуляри, пляшку аспірину, пакет глауберової солі, коробку яскравих м'ятних цукерок, в'язку ключів, ножиці, чекову книжку від АмериканЕкспресс, фотокартку з дитиною в якійсь дивній позі, якісь листи, п'ять ланцюжків зі східними чотками, і маленький металевий предмет — ґудзик.

— Бачите ґудзик? Це не мій. У мене таких немає. Я знайшла його вранці, коли прокинулася.

Після того, як вона поклала ґудзик на стіл, мсьє Бук нахилився і промовив: «Це ж ґудзик із форми провідників нашої компанії!»

— От і цьому є логічне пояснення, — відповів Пуаро. Він обернувся до леді. — Цей ґудзик, мадам, напевно, відпав з уніформи провідника, коли він оглядав ваше купе чи коли розстеляв ліжко.

— Я не знаю, що з вами усіма таке. Здається, ніби ви нічого не хочете робити. Слухайте мене. Я читала журнал минулої ночі, перед тим, як лягати спати. Перед тим, як вимкнути світло, я поклала журнал на невеличку коробку, що стояла на підлозі поблизу вікна. Ви мене розумієте?

Вони кивнули в знак згоди.

— Чудово. Провідник поглянув під сидінням поблизу дверей, потім він підійшов до дверей між купе й замкнув їх, але він не підходив до вікна. Зрештою, вранці я помітила ґудзик справа від журналу. І як ви мені це поясните?

— Можу сказати, мадам, що ми сприймемо це як доказ, — відповів Пуаро.

Здалося, що ця відповідь її задовольнила.

— Коли мені не вірять, я стаю страшнішою за шершня, — пояснила вона.

— Ви надали нам дуже важливу інформацію, — заспокійливо промовив Пуаро. — А зараз можу я вам задати декілька питань?

— Звісно.

— Як так трапилося, що ви, боячись цього Ретчетта, не замкнули двері між купе?

— Я замкнула, — відрізала вона.

— Як?

— Щоб пересвідчитися, я попросила шведку — приємна жіночка — чи вони замкнені, і вона відповіла ствердно.

— А чому ви самостійно не пересвідчилися?

— Бо я лежала в ліжку і не могла дотягнутися до дверної ручки.

— О котрій годині ви попросили її це зробити?

— Дайте подумати. Це було близько пів одинадцятої, або й за чверть одинадцята. Вона підійшла запитати, чи є у мене аспірин. Я сказала де він лежить, і вона його взяла.

— Ви в той час лежали в ліжку?

— Так.

Через певний час вона залилася сміхом. «Бідолашна! Вона так розхвилювалася. Розумієте, вона випадково відкрила двері в сусіднє купе».

— У купе Ретчетта?

— Так. Ви розумієте, коли подорожуєш сам, то зачиняєш усі двері. Вона їх відчинила помилково. Вона дуже сильно через це переймалася. Він засміявся, але, думаю, він сказав їй щось не дуже приємне. Бідолаха, вона так розхвилювалася. «Вибачте, я помилилася. Я помилилася. Ви якийсь непривітний», — сказала вона. «А ви дуже стара», — він їй відповів.

Лікар Константин хихикнув, і місіс Хаббард кинула на нього льодяний погляд.

— Це не дуже було приємно з його боку, — сказала вона, — казати таке леді. І це не привід сміятися з цього. — Лікар Константин швидко вибачився.

— Чи ви чули якийсь шум із купе Ретчетта тієї ночі? — запитав Пуаро.

— Не зовсім.

— Що ви маєте на увазі, мадам?

— Ну, — вона зупинилася. — Він хропів.

— А, хропів?

— Жахливо. Минулої ночі я прокинулася від його храпу.

— А чи чули ви, як він хропів після того, як перелякалися людини у своєму купе?

— Чому б це, містере Пуаро? Він був уже мертвий.

— Дійсно, — відповів Пуаро. Він був абсолютно спантеличений.

— Ви пам’ятаєте справу із викраденням дитини Армстронгів, місіс Хаббард? — він запитав.

— Так, авжеж. І цей негідник уникнув покарання! Я б хотіла, щоб він потрапив у мої руки.

— Він не уникнув. Він помер. Помер минулої ночі.

— Тобто, ви хочете сказати… — місіс Хаббард піднялася зі стільця від збудження.

— Так, саме так. Цією людиною був Ретчетт.

— Чудово! Якщо подумати, це чудово! Я повинна написати про це своїй дочці. Хіба ж я вам учора не казала, що в нього зле обличчя? Я була права, ось бачите. Моя дочка завжди каже: «Коли мама має передбачення, ви сміло можете ставити свій останній долар на це».

— Ви були знайомі із сім’єю Армстронгів, місіс Хаббард?