Читати книгу - "Скрут"

Тихе рипіння-смішок:

— Ти вже привів… І це не Тіар. А я ж попереджав тебе, що…

— Якщо хоч одна волосина впала з її голови, — Ігар не впізнав власного голосу, несподівано низького, аж до гарчання, — я з тебе, погана тварюко…

Він озирнувся. Безформна тінь розгойдувалася в кронах, і здавалося, що тіней кілька — вони виникали то там, то тут; Ігар підняв арбалет — стріла зникла в темряві. Між гіллям нерухомо стояла зірка Хота.

Він опустив руки. Шелестіла, проливаючись на старе листя, кров ватажка Карена.

— Знаєш, чому ти ще живий? — зірка Хота на мить зникла, затулена темнішою за пітьму істотою.

— Ні, — відгукнувся Ігар по нетривалій мовчанці.

— Тому, що…

За спиною в Ігара відчайдушно затріщало гілля.

— Я тут! — із плачем вигукнув голос, від якого Ігарове серце ледь не лопнуло, як мильна булька. — Я ту…

Ілаза проломилася крізь кущі, схлипнула, спіткнулася й упала б Ігарові до ніг, якби тої миті не напружилися невидимі нитки, що перетворили дівчину на подобу живої маріонетки.

— …Тому що тепер-то я знаю — ти приведеш Тіар. Знаю напевно.

Розділ третій

* * *

Її тривала байдужість прорвала, як нарив.

Гілля навколо здавалося неприродно непорушним. Сірі полотнища павутиння звисли, обтяжені людськими тілами; Ігар знову пішов, знову її залишив, саму, в страшній самотності… Павутиння гойдається, здригаються у світлі місяця круглі мішки з огидно липких тенет. Ковзнув по місячному диску маленький кажан — і заборсався, спійманий безглуздо і назавжди…

Ілаза коротко схлипнула. Там, у неї всередині, підіймалося гаряче і лихе, підіймалося, мов піна в казані, що закипає. Зараз підступить до горла. Зараз…

Вона озирнулася, хоч і невидющими очима. Людина без обличчя, із сірим коконом замість голови погойдувалася над самою землею; із-за пояса стирчало ратище. Що там, на ратищі, Ілаза не розгледіла.

Мертве тіло смикнулося під її руками, нудотно захиталося в павутинні, прагнучи лягти на землю, у землю, знайти нарешті спокій. Ілаза скреготнула зубами й вирвала у мерця з-за пояса сокирку, — а це була саме сокирка, маленька й блискуча, несподівано легка в її руках. Два сильні, незграбні удари — й ненависні нитки лопнули, відпускаючи тіло; мрець звалився, ледь не причавив собою вискалену Ілазу із сокиркою напереваги.

Безформна тінь ковзнула в неї над головою, розчинилась у темній кроні. Знущально смикнулося павутиння; почувся рипучий смішок.

Каламутне вариво з Ілазиної душі полилося через вінця.

Горло здавило судомою. Сокирка в руці виявилася продовженням сліпої нудотної сили, яка рвалася зсередини, зносячи перепони. Рвати, рубати, кусати зубами; Ілаза кидалася на тенета, мов звір на пруття клітки, і в роті у неї був кривавий металевий присмак.

Ніколи в житті їй так страшно не хотілося вбивати. Зробити живе мертвим, а стрімке — нерухомим. Зір у неї роздвоївся; очі розрізняли дрібні, ледь освітлені місяцем деталі — зате решта світу розмилася, втратила обриси, як і темна тінь, яка завмерла нині у неї над головою…

Рух у кронах, ледь помітний; тінь промайнула — і зупинилася. Ось вона. Ось…

Хрясь! Летить на землю знесена гілка; сокирка безсило вгризається в плоть дерева — над головою рипуче сміються, глузують із її безпорадності, приреченості, з її слабосилого Ігара…

— Тварюка!!! Тварюко, я вб’ю, уб’ю тебе!

Ухкаючи, мов дроворуб, Ілаза рубала й рубала, прорубувалася, продиралася; здається, цикада, що жила біля струмка, злякалась і вмовкла. А якби вона й тріскотіла, як раніше, Ілаза все одно не почула б, оскільки кров у її вухах заглушала всі звуки, полишаючи тільки скажений стукіт серця: бух…

Піна, яка спухла в її душі, виливалася назовні. Сокира рвала павутиння і билася об стовбури; Ілаза кричала і кляла, замахувалася на тінь, яка миготіла перед нею, але удар її щоразу падав у порожнечу, і вона задихалася, немислимим зусиллям видираючи сокиру, що грузла в деревині. Ще одна цикада прокинулася зовсім близько, здаля відгукнулася ще одна; умиротворений, милостивий, ніжний звук…

— Обернися, я тут.

Хряскіт зрубаної гілки. Хрипкий зойк поразки.

— Не туди б’єш…

Сокира не зустрічає опору, розсікає повітря, тому неможливо втриматися на ногах. Ілаза підхопилася знову, не відчуваючи ні болю, ані страху. Смішок, схожий на тріск… Підрубана гілка гойдається, мов переломлена рука…

Сльози люті. Вереск, пронизливий, мов свердло. Нудота.

Там, над струмком, — пісня цикади. Запаморочення; у руках порожньо, і з долонь навіщось здерли шкіру. Торішнє листя тхне вологою гнилизною… Темні жолуді без капелюшків і капелюшки без жолудів.

…Зелений жолудь на шпильці, намальовані вуглинкою очі. Ноги… Босі ноги, на литці — довга подряпина… Ада бавилася з кошенятком. Ноги… не дістають до підлоги…

…От кого нагадують ці мертві тіла в павутинні. Висять, не сягаючи опори… Як там, у спальні, на шовковому паску…

Запаморочення.

Темний світ навколо знову змінив обриси. Туга, глуха й липка. Безнадія. Поразка.

Кінець.

А цикади гриміли — їх було вже без ліку.

Ніби зірок.

* * *

Від весни й до самих заморозків у цьому парку цвіли троянди. Кущі спалахували, мов смолоскипи, ніби передаючи вогонь один одному; чудові пахощі розливалися берегами невеличкого штучного озерця, трішки присмачені пряним духом свіжих коров’ячих коржів. Пані обожнювала свіже молоко — нікому й на думку не спадало запитати, чому вона не користується послугами звичайної молочарки. Пані любить тварин, і пані неповторна в усьому. Якщо бура корова ходить серед трояндових кущів — значить, саме там і місце бурій корові; кажуть, дехто з багатих городянок спробував наслідувати цю дивну моду. Але, по-перше, ні в кого в околиці немає настільки розкішного парку, і, по-друге, не всякий чоловік погодиться терпіти гній на чепурненьких черевичках витонченої дружини…

Гладінню круглого озерця мальовничо ковзав лебідь із гордовито вигнутою шиєю. Із зеленавої води стирчала безліч нерухомих писочків жаб.

— Є речі… — повільно почав Корбор, володар округу Требура, родовитий вельможа з напруженими очима на широкому і простакуватому обличчі, — є речі, в яких неможливо засумніватися. Уже краще відразу кинутися вниз головою з балкону… Є заборонені сумніви. Це — один із них.

Його співрозмовниця відкинулася на спинку лави; темне волосся з каштановим полиском здавалося шовковим каптуром на її плащі. Пані не любила складних зачісок.

— Ви переплутали мене з ярмарковим віщуном, який за гроші дає поради… Що менше сумнівів — то міцніший сон. До чого тут я?

Лебідь видерся на берег і незграбно, мов качка, зашкутильгав геть. Корова, яка меланхолійно рухала щелепами, провела його поглядом; рожеве вим’я звисало ледь не до землі.

Володар Корбор пограв жовнами:

— Я чудово