Читати книгу - "Скрут"

— Пр-рокляття… — пробурмотів крізь зуби хирлявий наглядач. — Де вони там…

У відповідь сигналу не було. Ні з яру, ні з лісу — тільки важке дихання абияк заспокоєних коней та сумовите рипіння далекої сосни, що вже своє віджила.

Роздуваючи щоки, Карен протрубив знову. Мовчання. Люди збилися в тісну купку й роздратовано та розгублено перезиралися.

— Скільки можна чекати, — буркнув хтось. Карен мотнув рудою головою — невдоволений поквапливо сховався за спини товаришів, але проводир виловив його, тицьнув пальцем у груди:

— Ти… А з ним ти й ти. Жвавіше! Що побачите — відразу сигнал… І поквапте там цих… — він вилаявся брудно й вибагливо.

Ще троє спустилися в яр — не дуже кваплячись, ретельно вибираючи місце, куди поставити ногу. У поміч конюхові призначено було ще двох, купка людей навколо Карена зріділа. Наглядач стояв у Ігара за спиною, бавився мечем.

Сонце прострілювало ліс наскрізь. Високі стовбури здавалися червоними, зате землі не сягав жоден промінчик, і з яру витікав, напливав, розливався вечір.

Ігар зціпив зуби. Бракувало ще прикусити язика.

Карен лаявся тепер без упину; люди, які залишилися з ним, і далі похмуро перезирались, а коней опанувала нова хвиля паніки — двоє чи троє з них — Ігар не встиг помітити — таки відв’язалися та втекли в ліс. Наглядач пожував губами, плюнув, але не вгамувався; тоді, бажаючи зігнати на комусь злість, яка жадала виходу, з розмаху хльоснув Ігара по щоці. Той майже не помітив — його тіпало, мов у пропасниці.

Рештки Каренового загону голосно сперечалися; один, чорнявий і маленький, бризкав слиною, закликаючи покинути все й повертатися. Літній найманець вискалявся, називаючи Каренових вояків бабами, дурнями та нетямами. Сам Карен остаточно розгубив усю свою гордовиту велич, почервонів, наче рак, і за невдалий дотеп схопив за груди молодого одноокого хлопця; Ігар подумав, що безглуздішої халепи за ту, що в неї втрапив Карен, годі й придумати — ватажок розсилає людей із завданнями, а вони провалюються, ніби у вату, виказуючи тим самим неначе якусь непокору…

Літній найманець вихопив широкого ножа, демонстративно підкинув його, спіймав над головою, плюнув чорнявому під ноги й зробив крок до яру. Обурено вигукнув Карен — найманець плюнув і в його бік. Зашелестіли, змикаючись, кущі.

Люди розбрелися, не дивлячись один на одного. Прибіг захеканий конюх — Карен не став слухати його плутаних пояснень і прохань, просто з розгону дав у зуби — зігнав злість. Як перед тим наглядач на Ігарі.

Процокали, віддаляючись, копита, але то не був черговий кінь, який зірвався з прив’язі. Хтось із найманців легкодухо дав драла… Або просто вирішив, що більше нічого цікавого тут не буде.

Оскаженілий Карен роззявив рота для гнівного наказу — але дикий крик, який почувся з яру, завадив йому.

3 голосу не можна було розібрати, хто кричить; затискаючи вуха, Ігар згадав чомусь обличчя літнього найманця. Крик тривав рівно три секунди, а по тому обірвався коротким булькотінням. Начебто на крикуна звалилася скеля й розчавила його.

— Т-тварюка! Тварюка ти!!!

Ігара брутально схопили за комір. Він не пручався; відразу кілька рук волокли його до краєчку яру:

— Ти… За-аманив! Сам туди йди! Ах, ти…

— Не віддам! — кричав наглядач. — Я його швидше сам приріжу, живим нікуди не пущу, звелено мені, зрозуміло?!

Хтось репетував у відповідь. Надсаджувався Карен — Ігар невдовзі перестав розбирати слова, йому начебто заклало вуха. Земля під ногами ухнула вниз, перетворилася на круту стіну темного вже яру; за спиною задзвеніли схрещені шаблі.

— Ілазо, — сказав Ігар пошепки. — Прости мені.

Поряд застромилась у стовбур арбалетна стріла; не розмірковуючи, а просто підкоряючись інстинкту, Ігар побіг. Униз, туди, де можна вмитися зі струмка. Туди, де чекає на нього Ілаза.

…Рука схопила його за плече; він сахнувся й закричав — рука зависла, погойдуючись, ніби гілка. Це була безпечна, зовсім мертва рука — а власник її висів униз головою, і обличчя Ігар не розгледів. Це був сірий, волокнистий кокон.

— Ні… — простогнав Ігар, задкуючи.

Висів чоловік. Не дівчина у світлій сукні. В торішньому листі валявся марний тепер арбалет.

Ігар простягнув руку — й не взяв. Той, у сірому коконі, напевне володів зброєю краще. Не допомогло…

— Ілазо! — погукав він ледь чутно. — Лю… ба…

…Він дуже довго казав їй «ви». Ви, князівно… Він звик. Вона приймала як належне. Між ними постійно стояло щось — паркани, мереживні ґрати, заклопотані слуги, замша тонкої рукавички, стіна дощу… Але ось настав день, коли, притискаючись обличчям до залізної хвіртки — замкненої хвіртки, коли увесь Замок давно спав, бо стояла глибока ніч — вона попросила: «Назви мене на ти».

Знову був дощ. Тхнуло мокрим залізом; по його щоці стікали холодні краплі. У тому місці, де щойно лежала її долоня, хвіртка була гарячою. Він доторкнувся до неї губами — присмак металу й нове слово. Ти, Ілазо… Ти…

…Він отямився біля краєчку яру.

На п’ятачку, витоптаному ногами й копитами, було ще світло. Ще світло й зовсім порожньо; коней не лишилося. І жодної людини. Тільки обламані гілки та потолочена трава. І ще один арбалет валявся — здається, той, що цілу дорогу дивився Ігарові у спину. Не інакше.

Ігар підняв очі до ще рожевого західного неба. Тепер він вільний, і Рукавичці Правди ніколи до нього не дістатися… Він умре інакше. І, здається, знає вже, як саме.

Ледь чутний звук змусив його рвучко озирнутися.

Руда голова, здається, світилась у півмороку. Вона висіла високо-високо від землі; руки звисали, наче натоптані піском. Карен дивився на Ігара, і той чомусь зрозумів, що ватажка грізного загону паралізовано. Він живий, але не може поворухнути й пальцем. Тільки тихо, зі стогоном, видихає повітря.

Ігар повернувся до покинутого арбалета.

Святий Птаху, єдина добра й по-справжньому потрібна справа, яку він може тепер зробити. Хоч якось виправдати своє мерзенне й безглузде існування…

Він довго цілився, щоб влучити напевно. Він знав, що Каренові боляче дивитись, як він цілиться, — але нічого не міг вдіяти. А Карен не заплющував очей. І погляд був вдячним.

Тятива відскочила, вдарила по пальцях. Тіло захиталося, ніби маятник; тонким струмком побігла на землю кров. Карен ще й досі дивився, але очі були вже спокійні. Байдужі.

— Ну? І навіщо ти це зробив?

Холодний подих ночі. Шлунок, який стрімко стрибає до горла. Здрастуй, мій щоденний кошмаре. Ось і зустрілися.

— Він мені потрібен був живим… Що тепер? Хочеш на його місце?

— Мене не можна, — Ігар боявся озирнутися й