Читати книгу - "Таргани"

— Ні, дякую.

— Дарма. Зауважте, у таку спеку варто пити. Згадайте про баланс рідини в організмі, навіть якщо вам не хочеться пити. Тут занадто швидко відбувається зневоднення.

Вона зняла сонцезахисні окуляри; очі в неї, як Харрі й припустив, побачивши її чорне як воронове крило волосся і смагляву шкіру, виявилися карі. Живі, але почервонілі. Горює або напилася зранку, подумав Харрі. Або й те й інше.

Він прикинув, що їй можна дати сорок із гаком, але виглядала вона неперевершено. Трохи поблякла красуня середнього віку, з верхівки середнього класу. Здається, він бачив її раніше.

Харрі сів в інше плетене крісло, що негайно прогнулося, облягаючи тіло, немов тільки його й чекало.

— У такому випадку я б випив води, фру Мольнес.

Вона дала розпорядження слузі й, махнувши рукою, випровадила його із саду.

— Вам повідомили, що ви можете побачити вашого чоловіка?

— Так, дякую, — сказала вона.

Харрі відзначив різкі нотки в її голосі.

— Мені нарешті дозволили побачити його. Чоловік, з яким я прожила в шлюбі двадцять років. — Її карі очі потемніли, і Харрі подумав, що, мабуть, правду кажуть, ніби до берегів Суннмьоре колись прибило чимало португальців й іспанців, що зазнали корабельної трощі.

— Я маю до вас кілька запитань, — вимовив він.

— Тоді покваптеся, поки на мене ще діє джин. — І вона перекинула через коліно струнку, засмаглу й, мабуть, щойно поголену ногу.

Харрі дістав блокнот. Не те щоб йому так уже кортіло записувати, але не хотілося дивитися на неї, поки вона буде відповідати. Так легше розмовляти з родичами жертв.

Вона розповіла, що чоловік вирушив із дому вранці і не казав, що може повернутися пізно, але завжди можуть виникнути непередбачені обставини. Коли о десятій годині вечора від нього все ще нічого не було чути, вона спробувала подзвонити йому, але ні стаціонарний телефон у його кабінеті, ні мобільний не відповідали. Її це, однак, не стривожило. І тільки після опівночі їй подзвонила Тоньє Віг і повідомила, що чоловік її знайдений мертвим у якомусь мотелі.

Харрі кинув допитливий погляд на Хільде Мольнес. Говорила вона впевнено й без мелодраматизму.

Як зрозуміла Хільде Мольнес, Тоньє Віг нічого не знала про причину смерті. Наступного дня радник посольства сповістила її про те, що її чоловік убитий і що з Осло надійшло розпорядження про нерозголошення інформації, що стосується причин смерті. Інструкція поширювалася й на Хільде Мольнес, хоча вона не була співробітником посольства, оскільки всі без винятку норвезькі громадяни зобов’язані мовчати, коли йдеться про «державну безпеку». Останні слова вона вимовила з гіркою іронією й підняла келих.

Харрі кивнув, записуючи її розповідь у блокнот. Він запитав, чи впевнена вона, що її чоловік не залишив мобільний телефон удома, і вона сказала, що так. Сам не знаючи чому, він поцікавився, якої марки в нього був мобільник, і вона відповіла, що не знає напевно, але, здається, фінський.

Вона не змогла назвати йому імена осіб, у яких міг би бути мотив для вбивства посла.

Він постукав олівцем по блокноту.

— Ваш чоловік любив дітей?

— О так, дуже! — вирвалося в Хільде Мольнес, і вперше він почув тремтіння в її голосі. — Знали б ви, яким Атле був батьком: найкращим у світі!

Харрі знову зиркнув у свій блокнот. Ніщо в її погляді не видавало, чи зрозуміла вона двозначність запитання. Він був майже впевнений, що вона ні про що не здогадується, але знав і те, що клята професія змушує зробити наступний крок і запитати її прямо, чи відомо їй про захоплення посла дитячою порнографією.

Він провів рукою по обличчю. Відчув себе хірургом, що взявся за скальпель, але не в змозі зробити перший розріз. Грець би побив цю одвічну хистку безвольність, коли починаються неприємні речі. Коли невинним людям доводиться вислуховувати, як викривають їхніх близьких, як їм ні за що кидають в обличчя різні неприємні подробиці.

Хільде Мольнес випередила його.

— Він так любив дітей, що ми навіть збиралися вдочерити маленьку дівчинку, — сказала вона, і на очі їй навернулися сльози. — Бідне маля, біженку з Бірми. Так, у посольстві прийнято називати цю країну М’янмою, але я така стара, що говорю як і раніше — Бірма.

Вона сухо засміялася крізь сльози й опанувала себе. Харрі дивився вбік. Над квіткою орхідеї кружляла червона колібрі, немов крихітна модель вертольота.

Так воно і є, вирішив про себе він. Вона нічого не знає. Якщо з’явиться щось, що має відношення до цієї справи, він запитає її пізніше. А якщо ні, то краще поберегти її нерви.

І Харрі запитав, як давно вони були знайомі. Хільде охоче повідала йому, що зустріла Атле Мольнеса вдома в Ерсте на Різдво — той ще був молодим політологом. Сімейство Мольнес належало до багатіїв, воно володіло двома меблевими фабриками, і спадкоємець здавався хорошою партією для будь-якої дівчини в окрузі, отже претенденток вистачало.

— А я була просто Хільде Мелле з хутора Меллегорен, зате найгарніша з усіх, — проговорила вона з тією ж сухою посмішкою. Раптом обличчя її болісно спотворилося, і вона швидко піднесла келих до губ.

Для Харрі не важко було впізнати в цій удові чисту юну красуню.

Особливо коли цей образ просто-таки матеріалізувався в прочинених дверях на терасі.

— Руно, люба, це ти! Цього хлопця звуть Харрі Холе. Він інспектор норвезької поліції й допомагає в розслідуванні того, що трапилося з батьком.

Дочка ковзнула по них поглядом і мовчки рушила до протилежного боку басейну. У неї було темне волосся й смаглява шкіра, як у матері, струнке гнучке тіло облягав купальник, і Харрі припустив, що їй років сімнадцять. Хоча це йому варто було б точно знати — адже перед тим, як їхати сюди, він одержав рапорт із вичерпною інформацією.

Дівчина могла б стати самою досконалістю, як і її мати, якби не одна деталь, про яку в рапорті нічого не було сказано. Коли вона обігнула басейн і зробила три повільних, граціозних кроки по трампліну, перш ніж згрупуватися й стрибнути, у Харрі все стислося всередині. З її правого плеча стирчав безпомічний обрубок, надаючи всьому тілу дивної, асиметричної форми, наче це птах із підбитим крилом робив зараз сальто в повітрі. Легкий сплеск — от і все, що було чути, коли вона зникла в зеленій воді. На поверхню виплили бульбашки.

— Руна чудово стрибає, — сказала Хільде Мольнес, хоча все було й так зрозуміло.

Він не відводячи погляду дивився на те місце, де