Читати книгу - "Тридцять дев’ять сходин"

І тут мене осінило.

— Новий інспектор вас знає? — запитав я.

— З якого дива? Він усього тиждень тут працює. Їздить у маленькій машинці, весь розчепурений, шик-блиск…

— А де ви живете? — запитав я.

Тремтячий перст ткнув у хижу біля річки.

— Що ж, тоді повертайтеся у своє ліжко, — сказав я, — і спіть спокійно. Я ненадовго підміню вас і зустріну інспектора.

Він тупо дивився на мене. Потім, коли сказане нарешті дійшло до його отруєних алкоголем мізків, обличчя дорожника розпливлося в безглуздій усмішці п’яниці.

— Молодець! Поважаю! — вигукнув він. — Це буде простіше простого. З тією купою каміння я вже покінчив, так що сьогодні вам не доведеться його більше довбати. Просто візьміть тачку і навозіть якнайбільше щебеню з он того кар’єра нижче по дорозі, щоб назавтра тут була нова купа. Мене звуть Олександр Тернбулл, я тут уже сім років працюю, а до того двадцять років пас овець на Лейтен-Вотер.[35] Друзі звуть мене Екі, а ще Очкастим, позаяк ношу окуляри, зір поганий. Тільки говоріть з інспектором увічливо, «сер» і таке інше, і він залишиться задоволений. Я повернуся до полудня.

Я запозичив його окуляри і заяложений капелюх, після чого зняв і віддав йому свій плащ, жилет і комірець. Крім того, мені дісталося додаткове майно у вигляді смердючої глиняної люльки. Ще раз нагадавши мої нехитрі завдання, Тернбулл без довгих церемоній пошкандибав у хатину. Можливо, його головною метою дійсно було ліжко, але, схоже, і на дні пляшки дещо іще залишалося.

Я благав небеса тільки про одне: щоб дорожник устиг щасливо дістатися до будинку раніше, ніж сюди прийдуть мої «друзі».

Потім я поспішно переодягнувся для нової ролі. Розстібнув комір сорочки і виставив напоказ шию, настільки ж засмаглу, як у будь-якого орача. Засукавши рукава, я оголив передпліччя, які цілком могли належати реміснику або ковалю: обпалені сонцем і покриті старими шрамами. Потім я вибруднив черевики і штани в білому дорожньому пилу і закотив штанини до колін, підв’язавши їх знизу шнурками. Відтак я взявся за гримування: запорошив пилом шию і натер брудом загар на щоках. Очі дорожника, безсумнівно, мають бути злегка запалені, тому я і їх запорошив пилом, а потім енергійно потер, поки вони не почали сльозитися.

Сандвічі, які вручив мені сер Гаррі, відправилися в хатину разом з моїм плащем, зате обід Тернбулла, зав’язаний у червону носову хусточку, опинився в моєму повному розпорядженні. Я із задоволенням з’їв кілька товстих коржів, запивши їх холодним чаєм. У хустці виявилася й місцева газета, очевидно, покликана скрасити обідню перерву Тернбулла. Перекусивши, я надав згортку первісний вигляд і поклав його на примітному місці поряд із газетою.

Черевики мене не задовольнили, і я про всяк випадок з розмаху поштурхав ними купу гранітного щебеню, щоб вони були на вигляд достатньо обдертими. Потім я почав квапливо гризти нігті на руках, поки їхні краї не стали виглядати нерівними і потрісканими. Я знав: люди, які протистояли мені, не упустять із уваги жодної дрібниці. Один зі шнурків я розірвав і знову зав’язав його грубим вузлом, а інший розв’язав і спустив мої товсті сірі шкарпетки на черевики.

На дорозі, як і раніше, не було ні душі. Автомобіль, який я помітив годиною раніше, судячи з усього, кудись звернув.

Покінчивши з цими клопотами, я підхопив тачку і попрямував до кар’єру, що був розташований за сто ярдів від дороги.

Один старий розвідник у Родезії, який володів безліччю найнезвичайніших навичок, якось сказав мені, що головний секрет акторської майстерності полягає у здатності переконати себе в тому, що ти і твоя роль — одне. Ти не зможеш грати свою роль переконливо, говорив він, якщо не вселиш собі, що не граєш, а живеш в іншому вигляді. Тому я відключив усі зайві думки і зосередився на ремонті дороги. Я думав про маленьку хижу як про свій будинок, згадував, як роками пас овець на Лейтен-Вотер, з насолодою смакував мирний сон на розкладному ліжку і кілька ковтків дешевого віскі.

Однак на довгій білій дорозі, як і до того, не було видно ні душі. Час від часу з вересу вибиралися вівці, аби подивитися на мене. Чапля, що полювала на рибу, шумно сіла на поверхню річкової заплави, не звертаючи на мене жодної уваги. Я взявся за роботу і покотив свою тачку зі щебенем, ступаючи важким кроком стомленого професіонала. Незабаром я добре розігрівся, спітнів, і пил у мене на обличчі перетворився на спечену зернисту скорину. Я вже рахував години, що залишилися до настання вечора, який повинен був покласти край одноманітним турботам містера Тернбулла. Раптово з боку дороги мене окликнув різкий голос. Піднявши очі, я виявив на узбіччі двомісний «форд» і кругловидого молодого чоловіка в котелку.

— Ви Олександр Тернбулл? — запитав він. — Я новий дорожній інспектор графства. Ви живете у Блекхоупфуті і відповідаєте за ділянку між Лейдлобайрсом і Ріґґсом? Чудово! Ділянка немаленька, Тернбулле, і утримується, як я переконався, у дуже пристойному стані. За милю звідси дорогу злегка розвезло, узбіччя теж треба б підправити. Я перевірю, як ви впораєтеся. Усього найкращого! Тепер ви мене впізнаєте, коли побачите наступного разу.

Мій вигляд не викликав у дорожнього інспектора жодних підозрінь. Я продовжив роботу. Ближче до полудня рух пожвавився, і мене стали все частіше вітати. Фургон пекаря видерся на пагорб і продав мені пакет імбирного печива, яке я, про всяк випадок, порозсував у кишені брюк. Потім пройшов пастух з отарою овець, який на мить ошелешив мене запитанням:

— Що, чорт забирай, сталося з Очкастим?

— Захворів. Лежить із кольками, — відповів я, й отара рушила далі.

А приблизно в середині дня по схилу безшумно спустився солідний автомобіль, плавно прослизнув повз мене, але через сотню ярдів зупинився. Водій і двоє пасажирів вийшли з авто — немов для того, щоб розім’яти ноги — і не поспішаючи попрямували до мене.

Двох із них я бачив раніше з вікна готелю в Галловеї: один був худий, енергійний і чорнявий, другий пухлий і усмішливий. Третій скидався на сільського жителя — чи то ветеринара, чи то дрібного фермера. На ньому були погано скроєні бриджі, білуваті очі дивилися підозріло, як у курки.

— Доброго раночку, — сказав третій. — Непильна в тебе робітка.

Я не дивився на них, поки вони наближалися, а коли вони стали прямо переді мною, повільно, насилу розігнувся, як роблять дорожні робочі, енергійно сплюнув на шотландський