Читати книгу - "Коли подих стає повітрям"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Я почав свій шлях в медицині, поміж іншого, з полювання на смерть: я хотів зрозуміти її, викрити її, подивитися їй просто в очі, не змигнувши. Нейрохірургія цікавила мене не тільки тим, що обіймала мозок і свідомість, але й тим, що в ній перепліталися життя і смерть. Я думав, що життя в просторі між цими двома силами не лише забезпечить мені поле для проявів активного співчуття, але піднесе цілу мою істоту: подалі від дріб’язкового матеріалізму, від бундючних марнот, ближче до правдивої суті, до самого серця, до справжніх роздумів про життя-і-смерть, до справжнього вибору і боротьби… поза сумнівом, лише тут я знайду ту трансцендентність, якої так потребую.
Але в щоденній праці я помічав наростання якихось цілком інших процесів. У розпалі нашої нескінченної навали травм голови я почав підозрювати, що постійне перебування в такій безпосередній близькості до джерела світла загрожує мені сліпотою, так само, як тому, хто, бажаючи вивчити астрономію, упритул би дивився на сонце. Мені ще не доводилось бути разом з пацієнтами в їхні ключові моменти, я лише був причетний до цих ключових моментів. Я бачив багато страждань; гірше, що я став звикати до них. Потопаючи, навіть в крові, ти адаптуєшся, пристосовуєшся, навчаєшся плавати, добре плавати, навіть радіти життю, хапаєшся за медсестер, лікарів та інших, хто тримається за той самий пліт, кого несе та сама течія. Ми з моїм старшим колегою Джеффом спільними зусиллями рятували травмованих пацієнтів. Він кликав мене у травмопункт, коли траплялася супутня травма голови, і ми завжди працювали разом. Ретельно оглянувши живіт хворого, він чекав від мене прогнозу щодо когнітивних функцій. Одного разу я відповів:
– Ну, він може бути сенатором, тільки якогось невеличкого штату.
Джефф розсміявся, і з цього моменту чисельність населення певного штату стала нашим критерієм у визначенні важкості травм голови.
– То що там у нас, Вайомінг чи Каліфорнія? – запитував Джефф, визначаючи оптимальну інтенсивність програми реабілітації.
Або я казав:
– Джеффе, я знаю, що в нього стрибає кров’яний тиск, але мушу взяти його на операцію, бо інакше йому доведеться перебратися з Вашингтона до Айдахо – то можеш його стабілізувати?
Одного разу я сидів у кафетерії за обідом – він у мене складався з дієтичної коли та морозива – і раптом мій пейджер повідомив, що з’явився пацієнт з тяжким ушкодженням голови. Я кинувся до травмопункту, автоматично засунув морозиво за комп’ютер і тут же наштовхнувся на парамедиків: вони привезли каталку з потерпілим і чітко повідомили деталі: «Чоловік, двадцять два роки, аварія на мотоциклі, сорок миль на годину; здається, мозок витікає через ніс…»
Я відразу взявся до роботи: викликав анестезіологів, оцінив стан хворого і його життєво важливі функції. Після того як йому успішно провели інтубацію, я уважно оглянув його: потовчене обличчя, дорожній бруд, зіниці розширені. Ми ввели йому маннітол, щоб зменшити набряк мозку, і відвезли до сканера: розбитий череп, важка дифузна кровотеча. Я вже дивився на нього з думкою про операцію – планував місце розтину, бурування кістки, відпомпування крові. Аж раптом у нього впав тиск. Ми мерщій повезли його назад в травматологію, але поки лікарська бригада прибігла, у нього зупинилося серце. Довкола почалася метушня: катетери занурили в його стегнові артерії, трубки – глибоко в груди, медикаменти вводили в крапельницю і повсякчас кулаками штовхали його серце, щоб воно помпувало кров. Але через тридцять хвилин ми дозволили йому померти. Ми всі дійшли тихої згоди, що з такою травмою голови краще смерть.
Я вислизнув з травмопункту якраз в ту хвилину, коли родичів привели до тіла. І тут я згадав: моя кока-кола, моє морозиво… і нестерпна спека в травмопункті. Знайомий резидент з невідкладної допомоги замінив мене, я, наче привид, проник назад, забрав своє морозиво і поклав в холодильник.
Тридцять хвилин в морозилці реанімували його до нормального стану. Дуже смачно, думав я, видобуваючи з зубів уламки шоколадних пластівців у той самий час, коли близькі щойно загиблого хлопця прощалися з ним востаннє. Я міркував над тим, чого більше в моїй короткій лікарській практиці – моральних падінь чи моральних здобутків.
Через кілька днів я почув, що Лорі, моя подруга по факультету, потрапила під машину і їй зробили нейрохірургічну операцію, намагаючись врятувати. Вона відключилася, її реанімували, але наступного дня дівчина все одно померла. Я не хотів знати подробиць. Той час, коли хтось із нас міг просто сказати: «Загинув в автокатастрофі» – той час минув безповоротно. Тепер ці слова відкривають скриньку Пандори, а з неї негайно насуваються картини і сцени: звук каталки, кров на підлозі, трубка в горлі, руки стукають в груди – пробують достукатися до серця. Я бачу руки, свої руки, вони голять голову Лорі, скальпель розтинає шкіру, і тепер вже можна почути звук дрилю і запах припаленої кістки, порох від неї в повітрі, тріск, коли я відламую фрагмент її черепа. Голова наполовину поголена, деформована. Вона зовсім не схожа сама на себе; вона стала чужою для своїх друзів і родичів. Може, там ще були плевральні дренажні трубки, і ще, може, нога на витяжці…
– Ні-ні, я не просив подробиць. Мені й цього забагато.
Тої хвилини мені раптом згадались усі випадки, коли мені забракло співчуття: коли я нехтував тривогами пацієнта, ігнорував біль пацієнта, висував категоричні вимоги. Люди, чиї страждання я бачив, записував і ретельно пакував під різними діагнозами, але не міг збагнути, яке це має значення для них – вони, всі ці люди, обступили мене, мстиві, розлючені і невблаганні.
Я боявся перетворитися на типового лікаря, описаного Толстим, – того, хто переймається порожніми формальностями, зосередженого на механічному лікуванні хвороби, з абсолютно відсутнім розумінням людяності і цінності людини: «Лікарі їздили до Наташі і поодинці, і консиліумами, багато говорили французькою, німецькою і латиною, засуджували один
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Коли подих стає повітрям», після закриття браузера.