Читати книгу - "Коли подих стає повітрям"

її кишки самі стануть на місце, а потім провели невелике хірургічне втручання, спробу дещо направити. У понеділок, близько восьмої години вечора, я оглядав її, пацієнтка була жвава, усе було нормально. Ми з нею розмовляли, я вийняв з кишені свій денний розклад і викреслив останній пункт – перевірити місіс Гарві. Тепер можна було йти додому і трохи відпочити.

Невдовзі після півночі задзвонив телефон. Хворій раптово погіршало. З безтурботністю канцеляриста, якого зненацька відірвали від роботи, я сів у ліжку і випалив призначення: один літр рінгера лактату, ЕКГ, рентген грудної клітки, терміново – я вже виїжджаю. Відразу подзвонив своїй керівничці, вона порадила зробити аналізи і подзвонити їй, коли буде відомо, що до чого. Я помчав у лікарню, до місіс Гарві – вона важко дихала, її серце шалено калатало, її кров’яний тиск упав катастрофічно. Поліпшення не наставало попри всі мої зусилля, і, оскільки я був єдиним на всю хірургію черговим інтерном, мій пейджер гудів невпинно. Деякими вимогами я нехтував (від пацієнтів, які потребували медикаментозного сну), інші брав до уваги (про розрив аневризми аорти у відділенні швидкої допомоги). Я тонув, знову виринав на поверхню, пробував безліч напрямів, смикав за тисячі ниточок, але стан місіс Гарві так і не поліпшувався. Тоді я перевів її у відділення інтенсивної терапії, де її накачали ліками і розчинами, щоб вберегти від смерті, а я провів наступні кілька годин між пацієнтом з відділення швидкої допомоги, якому загрожувала смерть, і пацієнткою з відділення інтенсивної терапії, яка вмирала. О 5:45 ранку пацієнта з аневризмою повезли в операційну, а стан місіс Гарві дещо стабілізувався. Щоб залишатися при житті, їй необхідно було 12 літрів внутрішньовенних рідин, два контейнери крові, апарат штучної вентиляції легень і ще три допоміжні апарати.

Коли я нарешті, десь о п’ятій вечора, пішов додому, місіс Гарві почувалася не краще – але й не гірше. А вже о сьомій вечора мені подзвонили з лікарні: місіс Гарві в термінальному стані, медики відділення інтенсивної терапії проводять серцево-легеневу реанімацію. Я знову кинувся в лікарню, пацієнтка знову вижила. Тимчасово. Тепер вже я не біг додому, про всяк випадок, а повечеряв поблизу лікарні.

О восьмій годині вечора телефон знову задзвонив: місіс Гарві померла.

Я пішов додому спати.

Мав якесь дивне відчуття, щось середнє між досадою і жалем. Невідомо з якої причини місіс Гарві виринула з паперових хвиль документів, щоб стати моєю пацієнткою. Наступного дня я був присутній на розтині її тіла, спостерігав, як патологоанатом робив розріз і видаляв органи. Я оглянув їх сам, провів рукою над ними, перевірив усі вузли, які зав’язав у кишківнику. Відтоді я вирішив ставитись до своїх паперів, як до пацієнтів, а не навпаки.

Того року мене переслідувала тінь власної смерті. Деколи вона визирала з-за рогу, деколи зненацька я відчував її присутність в кімнаті, і це мене бентежило. Були тут також люди, чию смерть я бачив на власні очі…

1. Один пияк, його кров уже втратила здатність зсідатися, і він помер, стікаючи кров’ю під шкірою. Синці з кожним днем ширились його тілом. Перед тим як у нього почалося марення, він поглянув на мене і сказав:

– Це несправедливо – я завжди розбавляв напої водою.

2. Жінка-патологоанатом, померла від запалення легенів, довго хрипіла, аж нарешті затихла і покотилася на розтин – з останнім візитом в патанатомічну лабораторію, де провела стільки років життя.

3. Чоловік, якому провели малоінвазивну нейрохірургічну процедуру, щоб порятувати його від раптових блискавичних нападів болю, що терзали його обличчя: крихітні краплі рідкого цементу помістили на нерв, відповідальний за певну ділянку, щоб запобігти тискові на судину. Через тиждень у пацієнта почалися постійні нестерпні болі голови. Лікарі провели всі можливі дослідження, але жоден діагноз так і не підтвердився.

4. Десятки жертв черепно-мозкової травми: через суїциди, бійки на п’яну голову, мотоциклетні і автомобільні аварії. Ага, і напад лося.

Бували хвилини, коли тягар всіх цих випадків ніби матеріалізувався. У повітрі панувало горе і страждання. Зазвичай ти вдихав його, навіть не зауваживши. Але надходив день, якийсь вологий задушливий день, коли цей тягар налягав тобі на груди всією своєю вагою. І бувало, ти так почувався в лікарні довший час: наче в задушливій пастці нескінченних літніх джунглів, мокрий від поту, посеред дощу, на який перетворюються сльози родичів пацієнтів, що помирають.

На другому році резидентури вперше дозволяється самостійно надавати невідкладну допомогу. Деяких пацієнтів не вдається врятувати. Інших – вдається: одного разу, також уперше, я перевіз коматозного пацієнта з відділення невідкладної допомоги в операційну, відпомпував кров із черепа, а потім дивився, як він прокидається, заводить розмову з родичами, скаржиться на шрам на голові, – я просто розчинився в ейфорії, у якомусь радісному подиві, ходив довкола лікарні о другій годині ночі, аж поки не збагнув, що загубився і не можу визначити, де я. Мені знадобилося сорок п’ять хвилин, щоб знайти дорогу назад.

Мій розклад полетів в тартарари. Як резиденти ми працювали не менше ніж сто годин на тиждень; хоча офіційний регламент обмежував робочий час до вісімдесяти восьми годин на тиждень, проте щодня була ще якась робота, яку конче належало зробити. Очі сльозяться, голова пульсує, о другій ночі ковтаєш енергетичні напої. На роботі ще якось тримаєшся купи, але, як тільки виходиш з лікарні, виснаження валить з ніг. Ледве пробираєшся через стоянку до своєї машини і часто засинаєш в ній, перш ніж їхати додому спати.

Не всі витримували таке навантаження. Один просто ніяк не міг визнати свою провину або відповідальність. Він був талановитим хірургом, але ніколи не визнавав, що припустився помилки. Одного разу ми сиділи з ним в резидентській, і він попросив допомоги в порятунку його кар’єри.

– Ти мусиш зробити одну річ, лише одну: подивись мені в очі і скажи: «Пробач. Я винен в тому, що сталося, і я зроблю все, щоб це не повторилося знову», – сказав я.

– Але ж це була медсестра, це вона!..

– Ні. Це ти. Ти маєш це зрозуміти і сказати. Спробуй ще раз.

– Але…

– Ніяких «але». Просто повтори ці слова.

Так тривало приблизно годину, поки я зрозумів, що він приречений.

Потім мене вразила ще одна дівчина, яка вирішила цілком проміняти свій фах на нижче оплачувану роботу консультанта.

А дехто взагалі розчарувався.

Мірою вдосконалення майстерності зростала і моя особиста відповідальність. Здатність безпомилково визначати, чиє життя можливо врятувати, чиє неможливо, а чиє не варто – це недосяжна вершина прогностичних здібностей. Я помилявся. Коли, наприклад, зробив ургентну