Читати книгу - "Карпатське танго"

Голод не тітка. Намагаючись не дивитися в тарілку, запихаємося вермішеллю незабутнього кольору й смаку. Валерій ходить по їдальні й бурчить:

– Хай-но він тільки з’явиться, курвий син. Я від нього відріжу. На все вистачить…

На другий день крики Кіндратовича линуть іще далі, ніж його неземні парфуми:

– Що, досі не знаєте, що не все собаці Великдень? Перший рік на світі живете? Та де ж я вам м’яса візьму? Нема, розумієте, не-ма! Сам його бачу через раз! Та хто його студентам спішить давати?! Виділили на вас по рублю в день, і всьо, баста! Усі претензії в космос, поняли, нє?

– Ми все зрозуміли, Кіндратовичу, – упевнено басить Валерій. – Та ви теж не перший рік у світі живете, хіба нє? То маєте знати, що ні коняка не йде, ні корова молока не дає, як їх погано годують. Ми на хлібі й повидлі довго не протягнемо.

– Та ви… Та чого вас там в інституті вчать?! Що, забули, як Ленін сказав: «Работать, работать і єщо раз работать!» Працюйте, для чого сюди приїхали?! Жерти чи роботу виконувати?! – бризкає слиною навсібіч завгосп.

– То поставте тут портрети Леніна, нехай вони й работають без їжі… А ми не будемо. Даю вам час до завтра, Кіндратовичу, – добиває Валерій завгоспа ультиматумом.

– Ах ти, засранцю… Бунтувати задумав? Та я тебе службі нашій здам! Знаєш якій? З інституту тебе попруть, і всіх вас! – розпалився Кіндратович.

Валерій дарує йому усмішку Чеширського Кота.

– Ну-ну, спробуй. Бачив я таких ідейних в армії. Змушували солдатів рибу в Амурі сітками ловити, а по відомостях проводили як закупівлю червоної риби. Я з капітаном той вилов у магазини відвозив. А потім комісія приїхала, про все дізналася. Злодії в погонах так кричали, як ти, Кіндратовичу, ото зараз. А потім мовчали як риби, тільки вже за ґратами. Я теж матиму що сказати. Цеглу за накладними служба ота легко звірить і порахує. До дачі твоєї скоро добереться. І скільки насправді виділили на наше харчування, теж стане відомо. Тож біжи, доповідай. А ми – за тобою.

Завгосп хапнув повітря розчервонілою мармизою, крутнувся кілька разів дзиґою – усе не міг уторопати, у який бік йому тікати.

– І одеколон свій краще випий, а не псуй нам тут повітря, – гукнув йому навздогін Валерій.

День минув, а від Кіндратовича ні слуху, ні духу. У нас геть нічого нема на вечерю. Знаходимо кілька бляшанок бичків у томаті. Не вихід… Я помічаю неподалік від табору заблукалу корову.

– О, вечеря. Дівчата, хто вміє доїти?..

В оточенні хлопців корова лише злякано поводить здивованими очима. Напевно, згадує студентів-ветеринарів. Ізабель вправно видоює її. На вечерю молочна каша. Відтак Валерій обводить нас, двадцятьох хлопців, зосередженим поглядом.

– Товариші, хто зі мною по м’ясо?..

На ставку, за кілька кілометрів від нашого табору, страшно кричачи, попрощалося з життям із десяток колгоспних гусей. Переляканий сторож стрельнув кілька разів із дубельтівки й побіг по допомогу. Пізно: кожен хлопець уже поволік до табору по гусці. Уночі біля вогнища відбулося свято вдалого полювання. Гуска, запечена в глині, – це сила, скажу вам. Як і гусячі котлети, які ми наминали три дні поспіль. Дівчата зробили собі з пір’я кокетливі обручі «а-ля індіанка». На ситий шлунок робота просувається швидко. На четвертий день у розташування табору прибув Кіндратович уже без звичного різкого запаху одеколону. Привіз цілісіньку свиню. Дівчата очманіло дивилися на небачену купу м’яса.

– Маєте… – процідив чоловік, обвівши всіх недобрим поглядом. – Ледве голову колгоспу впросив. Та за гусей ви повинні заплатити: з кожного по десятці із зарплатні… І допомогти два-три дні на будівництві ферми.

– Ну-ну, нехай буде, Кіндратовичу, – вийшов уперед Валерій. – То ми вважатимемо, що ви нас зрозуміли, а ми – вас, так?

Завгосп сухо кивнув головою. Більше в нас проблем із постачанням не було. Ми провели три дні на будівництві колгоспної ферми від світанку до смеркання. Завершальний штрих у вигляді почепленого над її входом плаката «Слава будівникам комунізму!» зробили. Коровам і дояркам буде веселіше, парторгові й голові – спокійніше. Своє ми відпрацювали, як раби, – за їжу. Голова щедро віддячив нам і Кіндратовичу. Завгосп задоволено запихав гроші в кишеню, навіть не ховаючись. Ми теж були щасливі: несли в табір яйця, молоко, цілу свинячу задню ногу й вино із сільського магазину. Їжа, тепло, річка – чого ще треба молодим, здоровим і веселим студентам? Вина й кохання… А мені та Ізабель достатньо й лише одного.

Того спекотного липневого дня ми запливаємо далі, ніж зазвичай. На стрімкому березі помічаємо темне провалля-заглиблення. Цікавість приводить нас до печери. Вона невелика, за розмірами десь завбільшки з кімнату нашого гуртожитку, тільки нижча. У ній сухо й прохолодно. Таємнича напівтемрява, заспокійливий шум течії річки сповільнюють час. Сідаємо відпочити всередині. Переглядаємося з Ізабель. Уловлюю щось нове в її погляді. Тут нас ніхто не бачить і не чує. Це наче подарований долею наш перший дім. Може, саме його нам бракувало?.. Ми довго й пристрасно цілуємося.

– Me parece que te amo… – у напівзабутті шепоче моя Ізабель.

Я вже чув це. Та сьогодні мова наших тіл важливіша, аніж слова. Ми Адам і Єва. У нас усе вперше. Нове повторення вічного кола життя.

Відтоді ми щодня кохаємось у печері. У перервах багато розмовляємо. Ізабель все краще й краще говорить українською. Мені кортить більше дізнатися про кохану та її далеку батьківщину.

– У нас немає зими. А тут люди взимку такі смішні й незграбні. У нас би всі мої сміялися, якби побачили мене в шубі й у чоботах. Я як ведмідь… На Кубі багато сонця. А ще – дощів, – з меланхолійним блиском в очах розповідає усміхнена Ізабель.

Ми розмовляємо, а мої руки повільно ковзають звабливими вигинами тіла дитини кубинського сонця. Мені важко зрозуміти, чим смішна тепло одягнута людина взимку. Хоча… Людина в літньому одязі серед снігів теж виглядала б дивно… Уявляю той острівний Едем, який вона покинула. У ньому, напевно, є все й завжди. І люди там ситі та задоволені… Згадую бабусину яблуню.

– То у вас що, і яблука цілий рік є?

Ізабель щиро сміється.

– У нас є все, Андрі. Виноград, кава, банани, ананаси… Усе-усе… А от яблука не завжди.

– Виноград я їв. А соку виноградного в кожному магазині повно, ти його любиш, – спиняюся й цілую личко коханої. – От ананасів ніколи не куштував, та пам’ятаю вірш зі школи, слухай: «Їж ананаси, рябчиків жуй, день твій останній приходить,