Читати книгу - "Карпатське танго"

Наступного дня я перечитував конспект на лавці перед інститутом. Тепле квітневе сонце, ніжна зелень кленів, безтурботний сміх навколо. Хтось підійшов ззаду й на мить затулив мені очі руками.

– Андрі! – витончене личко Ізабель кокетливо притискається до моєї щоки. – Ти мене вибачити?

Від дотику її оксамитової щоки тану, як масло на сонці.

– Як твої справи, Ізабель?.. – дуже радий її бачити.

– Я думати, Андрі, що ти і я… запросити мене в кіно! – бісики стрибають у чорних очах дівчини.

– Звісно, Ізабель. Я запрошую тебе в кіно. Сьогодні о сьомій. Ти в якому гуртожитку живеш?..

Вона гарна: коротка квітчаста сукня, розпущене густе чорне волосся контрастує з ніжною білою шкірою. У кінотеатрі довірливо тримає мене за руку. Стискає її, переживаючи за героїв фільму. Я не розумію, про що кіно. Усередині мене народжується бажання захищати й оберігати цю дівчину. Хочу оточити її ласкою й теплом. Тримати весь час отак за руку. Милуватися кокетливою усмішкою. Чути милі, неправильно побудовані речення. Здається, моя Білосніжка прокинулася.

Відтоді ми з Ізабель майже не розлучалися. На літо записались у студентський будівельний загін. Їдемо в Тернопільську область будувати в мальовничій долині Дністра базу відпочинку для нашого медінституту. Місцевість навколо дуже нагадує краєвиди мого рідного села. Поблизу майже немає людей. Стрімкі пагорби, порослі кизилом і тереном, розсуває широкий Дністер. На схилах каньйону повно нірок берегових ластівок. Кажуть, що трохи далі за течією є й справжні печери. Живемо в наметах. Уночі у них холодно, а вдень спекотно. Тому ми не поспішаємо до сну: довго сидимо біля вогнища, бесідуємо й співаємо. За старшого в нас Валерій: він тямить у будівництві. Дівчат у загоні троє, вони куховарять. Провіантом і будматеріалами нас забезпечує Ігор Кіндратович із господарської частини інституту. Він завжди вифранчений і напахчений дешевим одеколоном. Схоже, що ще й недочуває, бо говорить надто голосно й дуже багато. Либонь, намагається вразити студенток своїм красномовством і при цьому наче облапує їх масним поглядом.

Наші дівчата, хоч і молоденькі, та вже знають споконвічну жіночу істину «Хто багато говорить, той мало робить», тому швидко зникають у разі його появи. Метушливий Кіндратович не дуже тямить у будівництві, зате добре засвоїв таблицю ділення: половина цегли з вантажівки завжди опиняється на його подвір’ї. Зовсім неподалік, у сусідньому селі, він зводить собі дачу. Ми встаємо зі сходом сонця й муруємо цегляні стіни. Десь о дев’ятій дівчата кличуть нас на сніданок. Після обіду, коли сонце починає немилосердно пекти, тікаємо в затінок і на воду. Це найкращий час для нас з Ізабель. Вона плаває найшвидше з усіх. Удвох наввипередки ми пливемо вниз за течією. Марно намагаюся наздогнати дівчину. Десь за півгодини кричу:

– Ізабе-е-ль! Я здаюся…

Вибираюся на берег. Дівчина сміється й біжить назустріч мені, розставивши руки. Струнке пружне тіло опиняється в моїх обіймах. Я люблю ці миті. Підхоплюю її на руки й кружляю над пахучими травами. Усе у світі притягується. Та сила нашого тяжіння дуже велика: ця дівчина – мій космос, моє сонце. Притуляюся до гарного обличчя. Її очі заворожують і кличуть. Наші поцілунки довгі й пристрасні. Та завжди настає момент, коли Ізабель притихає й раптово серйознішає:

– Ні, ще ні. Ще ні, Андрі…

Я поважаю її «ні» й чекаю того моменту, коли буде «так». На все має бути дозвіл – зайти в будинок, душу чи тіло. Скількох особистих і світових трагедій вдалося б уникнути, якби всі поважали хоча б кордони іншої людини. Ця неповага – далекий доеволюційний привіт, рудимент із тваринного світу. Це там відбувається жорстока боротьба за їжу, житло, самиць. Надможливості людського розуму тисячоліттями намагаються вийти з в’язниці тваринних інстинктів. Я поки що мало знаю людей, їхні стосунки, історію, та відчуваю, що світ міг би бути набагато досконалішим, якби ми не тиснули одне на одного. Шквал негативних оцінок, насильство, приниження – усе це забирає енергію й час в одних і робить безмежно нещасними інших. Кожен у світі людей і тюремний наглядач, і ув’язнений. Я не хотів би бути для когось тюремником. Та інакше ризикую стати довічно ув’язненим у багатьох тюрмах, найстрашнішою з яких може стати моя власна… Мої бажання не мають призвести до руйнування чийогось світу. І я не дозволю комусь топтатися в моєму власному. Гамую свою пристрасть холодною водою Дністра.

Узявшись за руки, ми йдемо в бік табору. З літнього різнобарв’я Ізабель виплітає величезний вінок. Він їй дуже личить. Десь там, на небесах, Леонардо да Вінчі, Себастьяно Річчі, Сандро Боттічеллі люто заздрять мені й просяться назад на землю. Моя засмагла усміхнена Ізабель перевершила вродою їхніх найкращих моделей. З нею легко й приємно. Вона – це я. Я – це вона. Наші почуття схожі на переплетене коріння двох дерев, що зрослися між собою. Ми поступово стаємо одним цілим, і це додає сил і снаги до життя. Біля табору спиняємося. Кохана кладе мені на голову вінок і промовляє по-іспанськи:

– Guapo… Eres muy guapo… Me parece que te amo…[8] – Відверто милується мною.

– Що, що ти сказала, Ізабель? – намагаюся дізнатися, та дарма: вона зі сміхом обертається й прямує до табору.

Нас уже виглядають: спека трохи спала, тож час повертатися до роботи. Стіни вже доволі високі. Ми стоїмо на риштуваннях. Звідси добре видно мою Ізабель. Час від часу вона енергійно махає мені рукою й усміхається. Бронзовий Валерій хитро мружить очі.

– Тобі тут рай, малий… Шалаш є, мила поруч… Ти маєш бути ситий коханням… А я б уже щось з’їв. М’ясного, і бажано багато.

Та вечеря викликає в нас німе здивування: розварена вермішель щедро полита незрозумілим коричневим варенням. Ліля в маленькому віконечку кухні незворушно спостерігає за нашою реакцією, зводить вищипані брови й видає:

– Очєнь вкусно. Єврейскоє національноє блюдо. Пріятного апєтіта, мальчікі!

Завжди спокійний і врівноважений Валерій вибухає:

– Лілю, та де ти бачила єврея з молотком чи кельнею, твою дивізію?! Та при всій повазі до тебе й до твоєї національної кухні дай нам нормальну калорійну білкову вечерю для вимучених роботяг!.. І чим ти то полила? Краще не відповідай! – кинув спересердя ложку.

– А гдє я вам мяса возьму? – обурюється Ліля. – З жопи чьєй-то отрєжу, што лі? – різко закриває віконечко