Читати книгу - "Найкращий сищик імперії на Великій війні"

Тоді я пішов до кабінету. Яцек уже шухляди в столі відкрив, потім за сейфи узявся. Тут без шуму не можна було, тож я кілька разів ходив на перший поверх дивитися. Охоронець спав як немовля. Я повернувся до кабінету, де Яцек ламав перший сейф. Зателефонував до будинку Великого князя. Туляков був там.

— Іване Карповичу, ви де? Пішли і нічого не сказали! — хвилювався штабс-капітан.

— Та справою займаюся. В мене до вас прохання.

— Яке?

— Зайдіть у мою кімнату, запаліть світло, фіранку зачиніть. Потім пройдіться біля вікна кілька разів. Потім світло загасіть і непомітно вийдіть, — попросив я.

— Для чого? — здивувався штабс-капітан.

— Щоб думали люди, наче я в будинку князя. І скажіть дворецькому, що я попросив до ранку не турбувати, заморився, відпочиватиму. Зробите?

— Зроблю. Якісь у вас хитрощі чергові?

— Вони. Зробіть, як я прошу. — І поклав слухавку. Почав дивитися, що там у шухляді було. Кілька записників, якісь документи. Все збирав у мішок з-під динаміту. Яцек тим часом перший сейф відчинив. Там грошви багатенько було і документи. Я з ними заліз під стіл, Яцек мене запнув килимом, яким сейф завішено. Я увімкнув лампу, почав читати. Знайшов одну комірну книгу зі списком клієнтів та виконаних забаганок. Чого там тільки не було, все лайно людське зібралося. На одній зі сторінок побачив слово «балерина». Далі йшов запис «Еліза? Бетті?». Потім «Бетті» було закреслено. Еліза. Її забажав клієнт № 4217. Ось і все, що про нього відомо. Почав шукати розшифрування, та його не було. Багато бухгалтерії, десятки тисяч рублів надходили щотижня, «Чорна троянда» була вкрай прибутковою справою. Вивчав документи далі. За годину Яцек відчинив і другий сейф. Там теж гроші й документи. Книга з розшифруванням номерів клієнтів. Те, що треба.

— Можна займатися динамітом, — сказав я.

— Сюди б цвяхів, щоб не тільки вибухнуло, але й посікло, — сказав Яцек.

— А кришталь? — Я показав на велику люстру. Надерли з неї кришталю, обклали динаміт, Яцек далі клопотався біля дверей. — Ти раніше це робив?

— Робив, — кивнув він. — Не хвилюйся, лізь першим.

Я з цілим мішком документів спустився на перший поверх. Перевірив охоронця. Він міцно спав. Добре. Я почекав Яцека. Він випустив мене через чорний хід, бо з мішком по вентиляційних колодязях лазити було не дуже зручно. Яцек поліз сам. Я його чекав у дворі, потім ми відвезли документи до кімнати Яцека, повернулися і засіли на горищі сусіднього будинку.

Баронеса приїхала до контори рано, не сама, а з чотирма охоронцями. Довго стукала у двері, поки сторож прокинувся, відчинив. Вона зайшла. Хвилину їй, щоб піднятися сходами, відчинити приймальню, а потім і двері власного кабінету. Хвилина спливла. Потім ще одна. Ще.

— Невже помітила? — скривився Яцек.

— Чекаємо. — Я сподівався на краще. Може, відволіклася.

— Треба тікати, — сказав Яцек.

— Чекаємо. — Я думав, що робити, якщо баронеса уникне пастки. Пролунав вибух. Вилетіли вікна, спалахнуло полум’я. — Тепер ходімо.

Ми вийшли дворами на сусідню вулицю, зупинили візника, поїхали, потім змінили ще двох, щоб наші переміщення важко було відстежувати. Купили дві валізи, поїхали до Яцека, розіпхали документи, забрані в «Чорній троянді». Зняли готельний номер, бо кімнату Яцека могли знайти. Залишили речі там. Я зателефонував до Великого князя.

— Іване Карповичу! Вибухнуло! — закричав Туляков, який схопив слухавку.

— Що вибухнуло? — начебто здивувався я. Думав, що мова про контору баронеси.

— Ваша кімната! Розбили вікно і кинули гранату, мабуть, кілька, бо все рознесло! — аж кричав штабс-капітан, і тут вже я справді здивувався. Думав, що за мною тільки стежитимуть, а вбивати не поспішатимуть.

— Мої вибачення Великому князю. Про мої дзвінки поки що ані слова. Увечері зв’яжуся, — пообіцяв я.

Далі нам треба було знайти статського радника Вєсєльчакова, який і був клієнтом № 4217. Мали його номер телефону. Я зателефонував, відповів слуга.

— Це Велика імператорська лотерея! — збрехав я. — Ваш пан виграв приз. На яку адресу його можна доставити?

Слуга назвав адресу, і ми поїхали. У нових костюмах, у перуках нас із Яцеком тепер було не впізнати. Статський радник Вєсєльчаков жив на Аптекарському острові, у гарному окремому будиночку, оточеному високим парканом. Слуга вийшов до хвіртки, пояснив, що пан на службі.

— От і добре, — кивнув я. І наставив револьвер. — Не рипайся.

Слуга й не рипався. Ми зайшли до будинку.

— Де хід до підвалу? — спитав я.

— Хід до підвалу? Тут немає підвалів, це ж острів, тут вода все підмиває, — пояснив слуга.

— Брешеш, — сказав я і дістав ніж. — Вухо чи палець?

Слуга показав хід до підвалу, замаскований за шафою з книжками. Щось подібне я вже бачив у Одесі, де побував у кількох прихованих підвалах. Ми спустилися вниз. Яцек відчинив двоє металевих дверей. Ми запалили світло. Побачили невеличку сцену, перед якою стояло велике шкіряне крісло і маленький столик. Ну, десь так це я собі і уявляв. Поруч була невеличка кімната, де ми знайшли Елізу. Я впізнав її з фотографії, яку бачив у справі. Незважаючи на кайдани, вона займалася біля станка. Дуже здивувалася, коли побачила нас.

— Ви хто?

— Зараз ти вийдеш на волю, — сказав я. Яцек зняв із дівчини нашийник. — Ходімо, Елізо.

Ми піднялися нагору. Побачив, що слуга, якого ми залишили зв’язаним у коридорі, чомусь переповз до зали.

— Не вбивайте мене, будь ласка! Я не винний! Я — простий слуга! Це все мій пан! — почав просити він.

— Лежи мовчки і не сіпайся, — наказав йому я.

Ми вийшли з будинку на поріг.

— Зараз відвезеш дівчину, куди я скажу, — попросив Яцека. — А я поки почекаю господаря.

— Добре, — кивнув поляк.

— Хто ви? — знову спитала Еліза. Вона не довіряла нам.

— Я від Матильди Феліксівни, вона попросила знайти вас, — заспокоїв дівчину. На вулиці поруч із вищанням зупинилося авто. З нього вискочили люди в цивільному.

— На землю! — Я штовхнув Елізу, стрибнув із ґанку і покотився клумбою. Постріли. Яцек закричав. Він стріляв, і по ньому стріляли. Я ж плазував квітником.

— Здавайся! Це приватна охорона! Зараз