Читати книгу - "Ожеледиця"

І куди не кинь оком — нерівними рядами стояли потворні намети з пришитими на тканину або криво-косо написаними прямо на стінах гаслами і назвами міст, з яких приїхали їх мешканці, або номерами «сотень», на які поділила присутніх тут патріотів самооборона Майдану. Навпроти намету зі скромним написом «Львівська сотня», у якому жив Антон, стояв інший, на якому біле поле плаката розривало грізне «Чорна сотня! Нікополь». Зліва — «Богуслав за ЕС!» Біля деяких наметів на кривих столах або ящиках були організовані вівтарі з фотографіями загиблих. Туди люди, за українською традицією, приносили квіти, поминальний хліб, цукерки, печиво. Іноді там можна було побачити й невеликі пластикові ящики для збору грошей.

Вдалині, біля Центрального універмагу, і далі, до стадіону ім. Лобановського, ледве виднілися барикади у кілька разів вище людського зросту. Вони були вивершені зі снігу, а поверх нього акуратно, цегляною кладкою, були викладені брудно-жовті мішки, наповнені тим же снігом.

І прапори, прапори, прапори… Здавалося, вся Україна прислала сюди своїх представників. А може, так воно й було…

— Ви навіщо сюди приїхали? — не на жарт розізлився Антон, побачивши парочку, що рухалася у його напрямку. — Хай би вже ти сам, Лавре! Я б зрозумів — у тебе все-таки хоч якась медична освіта є, став би в нагоді! А цю… сусідку свою навіщо привіз?

— Ми… — спробував пояснити Лавр, та Антон не дав договорити, сердито продовжуючи:

— У нас тут війна! Беркутівці зачистку готують. Нам заборонено мати зброю, а у них автомати. АКМи, калібр 7.62, з бойовими патронами, між іншим! А що, як…

Взагалі-то Лавр з Лікою просто заїхали побачити Антона, завезти йому попоїсти і розказати про те, що були в американському посольстві на співбесіді, і Лікі зробили мультивізу на п’ять років. Але після цих слів Антона Лавр, примруживши очі, голосно прохрипів:

— Так ти хочеш сказати, що один патріот у нас?

Антон вмить замовк, а його друг, підвищуючи голос, продовжував:

— А ми, значить, так — не приший кобилі хвіст? Ти, значить, один переживаєш і любиш Батьківщину, а ми просто поряд проходили? Так? Так ти вважаєш, Антоне?

Він припинив кричати, лише коли зауважив, що люди, які проходили поруч, стали зупинятися і озиратися на них.

— Ні, але… — Антон трусонув кучерями. — Вибач, Лавре, щось найшло на мене. Ніяк не можу в себе прийти після смерті Аліни.

— До речі, про це, — тон Лавра знову став спокійний, ніби він і не був такий обурений хвилину тому. — Ти сказав Борейко, що на Майдан збираєшся? Він дозволив тобі поїхати?

— Так, я дзвонив йому. Сказав, що був у Нінель Георгіївни, що вона знає, хто вбив, і що це не я. І сказав, що їду сюди. Він загалом був не проти, лише просив тримати при собі телефон, щоб він міг зі мною зв’язатися, якщо у тому буде потреба.

— Он як? — раптом подала голос Ліка. — Вона знає, хто вбив?

— Так, сказала, що знає.

— А чому ж вона не скаже Борейко, хто це?

— Не знаю. Може, у неї доказів немає. Сказала тільки, що я теж скоро дізнаюся, — Антон опустив очі. — Тільки навіщо мені? Аліну все одно не повернеш…

— Так, Ліко! — розпорядився Лавр. — Ти зараз їдеш додому, а я на кілька днів залишуся тут, з Антоном.

— Здрас-с-стє… — захитала головою Ліка.

— Що? Що таке?

— Що таке? Ти сам тільки що стояв тут і розпинався про патріотизм і не приший кобилі хвіст, а тепер питаєш мене, що таке? — обуренню дівчини не було меж.

— Але ж тут небезпечно… — знітився Лавр.

— Значить, так, Антоне! — вона рішуче підняла голову і подивилася у сумні блакитні «озера». — Веди нас до організаторів — нехай вони нас пристроять кудись!

— Ліко, ти впевнена? А як же робота?

— А що робота? Можливо, вона мені вже й не знадобиться, — дівчина різко розвернулася і пішла у напрямку великого намету, у якому, на її думку, міг знаходитися якийсь штаб.

Хлопці залишилися стояти у заціпенінні.

— Та де ви там? Чому завмерли? Пішли вже!

Невдовзі Лавра і Ліку поселили в одному з «новорічних будиночків». Взагалі ці будиночки призначалися для продажу новорічних сувенірів і смаколиків, але життя розставляє свої крапки над «i», і часом зовсім не там, де нам хотілося б. Ні Ліка, ні Лавр не були готові до такого повороту подій. Одягнені «на вихід», вони відчайдушно мерзли і були схожі на білих ворон в оточенні пропахлих димом, одягнених в пуховики чи тілогрійки, обв’язаних шарфами, хустками і прапорами людей. Але емоції взяли верх, а якщо вже назвався груздем — лізь у кошик.

Новачки заховали свої сумки під ящик і вирушили знайомитися з фронтом робіт. Виявилося, що структура на Майдані не так вже й добре організована. У кожної «сотні» була своя ділянка барикади, яку вони мали охороняти, але там люди діяли на свій страх і ризик. Працював і координаційний центр, який займався прийомом і відправкою людей і вантажів, але ніяким плануванням він не займався. Зсередини Майдан то тут, то там лихоманило диверсіями, тому кожен дивився за кожним, і розслабитися було абсолютно неможливо. Побутові проблеми виводили з себе навіть дуже терплячих: не вистачало посуду, спальних місць… Але найгірше — не вивозилися вчасно туалети, тож без респіратора туди вже ризиковано було заходити. Як варіант, можна було обмотати ніс і рот шарфом, або ж, якщо ти заглянув «у малій справі» і вмів робити це швидко — просто не дихати.

Та незважаючи на недосконалість організації й побутові проблеми, ніхто не скаржився. Усі розуміли, навіщо вони тут, і ніхто не сидів склавши руки. Так що не встигли Лавр і Ліка озирнутися, як були вже залучені до роботи. Тепер їх життя зовсім не нагадувало колишнє, і неприємності, які засмучували їх ще вчора, здавалися просто смішними.

Трудитися новоприбулих призначили на кухню. Працювати там було дуже важко як фізично, так і морально. У піковий день треба було роздати дві — дві з половиною тисячі порцій. Воду — до п’ятисот літрів на день! — доводилося носити п’ятилітровими пляшками. Одноразового посуду не вистачало, а мити тарілки й чашки було нічим — ту воду, що доставляли, використовували для чаю і приготування каш.

От коли народ склав гімн гречаній каші з тушонкою: швидко готується, калорійна, корисна і смачна! Люди сміялися, згадуючи, як чинний президент переміг на виборах, безкоштовно роздаючи пенсіонерам гречку в обмін на їх голоси. «Гречка тебе породила