Читати книгу - "Ожеледиця"

Жінка, яка сиділа перед ним, хоч і намагалася з усіх сил справити враження убитої горем матері, такою зовсім не виглядала. Велика, рясно намазана тональним кремом і яскраво-рожевою помадою, вона була більше схожа на втомлену стару, яка намагається всім довести, що їй двадцять п’ять. «Мадам Брошкіна» у довгій норковій шубі і монументальній шапці розвалилася на запропонованому стільці і всім своїм виглядом демонструвала презирство.

— Я вам уже говорила, як провела той вечір, — повільно, роблячи паузи після кожного слова, відповіла вона. — Ви що, тупий? Чи у вас погана пам’ять? Але ж ні в першому, ні в другому випадку вам не слід займати цю посаду.

Борейко опустив очі, щоб вони не видали його справжнє ставлення до цієї розфуфиреної мимри. На його думку, єдиною нормальною людиною у цій родині була Аліна. «Біла ворона. Тому вони її і вбили», — не вперше промайнуло в його мозку.

— Я пам’ятаю, що ви мені говорили, Алло Володимирівно, — сказав смиренно. — Тільки тоді ви сказали неправду. А мені хотілося б почути від вас, що насправді сталося між вами і вашою дочкою в той вечір.

— Що-о-о? Ви при своєму розумі? Ви що, хочете позбутися посади? — загриміла стільцем, піднімаючись, «мадам Брошкіна». — Як ви смієте! Ось я…

— Сядьте, Алло Володимирівно. Заспокойтеся і сядьте. Вас звідси не випустять, поки я не підпишу вам пропуск. А я його не підпишу, поки ви мені не розкажете правду. А за посаду свою я не тримаюся. Хоча вам, поки ваш чоловік не став, як мінімум, мером міста, навряд чи вдасться мене моєї посади позбавити. Ви мені збрехали. Я знаю, що ніяку ванну ви тоді не приймали. Ви прийшли додому пізно ввечері і лаялися зі своєю дочкою. А перед моїм приходом наклали на обличчя… — Борейко внутрішньо здригнувся від спогаду про ту зелену жирну гидоту, що блищала на лиці мадам, яка зараз сиділа перед ним. — Це ви вбили свою дочку?

Стілець застогнав від ваги, яка звалилася на нього, захитався, але встояв.

— Де ви були? — продовжував Борейко, так і не дочекавшись відповіді. — Про що ви розмовляли з Ківаловим-молодшим? Що сталося між вами і вашою дочкою?

І знову слідчий не отримав відповіді на свої запитання. Натомість у нього втупилися злі неакуратно підведенні очі.

— Це вам Марина сказала? Сучка маленька!

— Це неважливо, хто сказав, Алло Володимирівно. Я ж вам ще у ніч убивства обіцяв, що знайду вбивцю Аліни. Так що сталося? Ви ходили до Ківалова, так?

Тепер пані закотила очі, рот її скривився у зневажливій посмішці, і вона хмикнула.

— Ходила. Цей придурок був уже загашений. Не знаю вже, чим — чи то горілкою, чи наркотою. Я зверталася до його розуму, вимагала виконати наші домовленості, та де там!

— Домовленості? Ви що, гроші йому платили? — поцікавився Борейко для годиться. Вже хто-хто, а він точно знав, що такі, як Олег Ківалов, і пальцем не поворухнуть без власного інтересу.

— Платила, а що? — зухвало підняла жирне підборіддя мати загиблої. — Платила, і пішла вимагати виконання зобов’язань.

— А цей противний Олег послав вас подалі, ви вирушили додому, впіймавши облизня, і зігнали своє незадоволення на рідній доньці…

— Та що вони розуміють? Хіба вони хоч щось знають про те, як я…

— Так що ж трапилося? — перебив її Олександр Іванович. Його вже нудило від цієї баби і аромату її, певне, дуже дорогих парфумів, яким вона заповнила його кабінет. — Як ви її вбили?

— Ну… Коли я прийшла додому, то побачила, що Аліна складає речі в сумку.

— Це були ваші речі?

— У моєму будинку всі речі мої, — відрізала Алла Володимирівна.

— Ви хочете сказати, що Аліна намагалася вас обікрасти?

— Не те, щоб обікрасти… — трохи знизила оберти мадам Шмідт-Брошкіна. — Дещо ми їй раніше подарували. Але я ж казала, що якщо вона збирається вийти заміж за свого білявого, то від нас нічого не отримає. Ні-чо-го! — губи її щільно стислися, демонструючи зневагу до «білявого».

— Скажіть, Алло Володимирівно, а чому ви були проти того, щоб Аліна вийшла заміж за Антона Гаєвського, і зовсім не заперечували, щоб за нього вийшла ваша молодша дочка?

— Що? Хто? Хто вам таке сказав?

— Марина. Ваша молодша дочка.

— От сучка! Я для неї… Добре, — запнулася «мадам Брошкіна», що мріє стати дружиною мера. — Мариночка його любила. Вона у нього перша закохалася. А цей… — вона безгучно поплямкала яскраво-рожевою розпливчатою плямою, — не оцінив…

— Але ж він оцінив кохання іншої вашої дочки…

— Угу, оцінив! Просто хотів стати членом сім’ї мера!

— Не розумію, — розгубився Борейко. — Адже членом вашої родини він би став і в тому, і в іншому випадку.

— От і я про те ж, — зраділа Алла Володимирівна. — Яка йому різниця? А у нас плани були інші…

Слідчий тільки головою похитав.

— Добре, — підсумував він. — Що ж сталося? Ви прийшли, побачили, що Аліна збирає речі, почали лаятися. Що було потім?

— Потім… Потім вона впала.

— Як? Сама?

— Я стала забирати у неї рамку, срібну, з нашим сімейним фото. Вона її випустила і, падаючи, вдарилася об кут столу. Я злякалася і піднялася нагору.

«Як же це? Що ж це за матір така? Дочка падає, розбиває скроню, а мати залишає її, безпорадну, на підлозі і біжить забезпечувати собі алібі: намазує на обличчя маску, зелену, якнайпомітнішу… Бездушно, підло, мерзенно! Але за це не посадиш. Хоча була б моя воля, я б таких матерів тримав у в’язниці довічно!» — думав слідчий. На жаль, Аллі Володимирівні в’язниця не загрожувала, бо це не вона вбила Аліну. Дівчина померла зовсім від іншого поранення.

Знову послизнувся.

Щоб жити у раю, треба пройти крізь пекло

Зазвичай фундаментальна і трохи урочиста головна вулиця столиці Хрещатик і сам Майдан Незалежності сьогодні виглядали, м’яко кажучи, незвично. Перше, що кидалося у вічі з навколишнього сюрреалізму — це дивна трикутна споруда, що нагадувала новорічну ялинку. Тільки замість гілок та іграшок на ній красувалися численні великі й малі жовто-блакитні прапори і портрети політичних діячів, яких, на думку мітингувальників, несправедливо тримали у в’язницях. Плакати і гасла інформували: «Янукович — зрадник», «Революції — так!» Або ж запитували: «Офіцери, ви присягали народу України. Кого ви захищаєте?!» Вони були написані українською та російською, а автори деяких навіть розраховували на знання українцями англійської: «We're with you, Ukraine!»

Ця споруда стала одним із символів для людей, котрі тут зібралися. Вони називали її Кривавою Йолкою. Біля неї, пританцьовуючи (мороз же був неабиякий,