Читати книгу - "Кінь Перуна"

Перун насупився і грізно блиснув поглядом з-під кошлатих брів.

– Жодних якщо! Кого-кого, а Сульде вони послухають!

– Сульде? – здивовано перепитала Морена. – А це ще хто?

– Їхній новий Бог Війни. Себто – я... – засміявся Перун. – Вони ще не зовсім звикли, але, гадаю, за два десятки літ дозріють. Того, що було з Чингізом, – не повториться.

Перун гепнув спересердя кухлем до долівки.

– Хто ж думав, що цей пастух виявиться таким скаженим?..

– Хочеш сказати – непоступливим, упертим?

– Що хочу сказати, те й кажу. Я розраховував на бесіду з людиною. Жорстокою, але покірною таким порокам, як бажання слави, величі... А цей виявився просто диким звіром. Хижаком! У його голові водночас не було більше двох думок. Та й то одна з них – бажання убивати. Просто так, задля втіхи. Китай йому був ближчим і зрозумілішим. Як можлива здобич. І переконувати Темуджина у протилежному все одно, що спробувати відірвати вовка від шматка свіжого м’яса обіцянками пригостити м’якою паляницею з медом. Але не турбуйтеся – з нащадком піде легше. Тут і Книги не потрібно, щоб домислитися...

– Про сина мислиш?

– Джучі?.. Ні... Тому стане слави і клопотів батька. Я про внука мислю. Цей уже все зробить, аби допасти дідової слави. Й оскільки на Сході його вже ніщо не вабить, то вирушить сюди. А ми йому дорогу підкажемо, і підштовхнемо. В добру путь!

– Боюся, – скрушно хитнув головою Велес, – що його шлях важко буде назвати добрим...

– Співчуття прокинулося? – скинувся Перун. – Жалієш?! Кого? Хіба ми були для них поганими богами? Люди перші відцуралися нас! Забули все... І минулу славу, і добро... Нехай! Кому судилося загинути – знать така Доля. Зате хто виживе і Єдиного відцурається – буде щасливий. Тим я сторицею віддячу! Обіцяю, їх діти набагато краще за батьків житимуть.

– Добре ж то щастя, батьківською смертю куплене, – додала й Морена.

– Ну, годі! – визвірився на неї Перун. – Начебто я лише для себе стараюся...

– Не кип’ятись, – примирливо відказав Велес. – Віровідступники заслуговують кари. Сумніву немає. І кари жорстокої. Та все ж якось маркотно. Погодься...

– Та є трохи, – збавив тон і Перун. – Однак іншого шляху не бачу. Мовчазним невтручанням ми лише віддаєм Єдиному і ті крихти влади, які ще залишені нам. Чи відаєте, в кого перетворилися ми стараннями його священиків?

Велес кивнув. А тоді встав і вийшов на балкон. Усі ці розмови йому вже набридли до нудоти.

– У чортів та відьом! – провадив далі Перун. – Ну, з чортами, нечистю ще якось можна погодитися. Вони хоч і чорного, та все ж божественного походження. Але щоб Богиню Долі звести до рівня відьми? Перетворити на просту ворожку? Цього я не розумію... Ганьба! Що ви мені не кажіть...

Морена зашипіла, мов роздратована кицька:

– Я їм покажу ворожку! Попам’ятають!

А Велес тим часом ковтнув рейнського, послужливо поданого золотистою повітрулею, і мовив Горганам, глибокодумно пережовуючи чудову відбивну:

– Властиво, нам не проклинати, а дякувати треба Єдиному... І людям, що викликали його до життя. Інакше, чим би ми могли розважатися ось уже добрих тисячу літ?

А потім додав тихо, щоб чула лише Морена, що саме вийшла до нього:

– Не заперечуватимеш, якщо я позичу в тебе на якийсь час оту золотоволоску?

Сміх Морени був дзвінким і веселим. Таким, як він буває лише в того, хто нарешті зумів позбутися усіх своїх проблем і тривог. Або, принаймні, думає, що це так.

Розділ четвертий

Галицько-Волинське князівство. Галич.

 Зима року 6729-го

Мабуть, уже минула північ, коли Опанас Куниця прокинувся у своїй хижі, що стояла на березі Мозолевого потоку. Прокинувся через те, що хтось уперто і досить сильно сіпав його за рукав сорочки.

- Га? Що? Хто тут? – пробурмотів Опанас, через силу виринаючи з глибокого і солодкого сновидіння. Уві сні він щойно підчепив острогою здоровенного осетра й не хотів позбутися такого поважного улову.

- Прокидайся ж, одоробло саженне, – просопів хтось біля самого його вуха. Так, наче невідомий стояв перед лежанкою навколішки. – Та прокидайся ж нарешті… От ще мені морока…

Сон з Опанаса наче рукою зняло, бо він упізнав голос свого домовика – Митра. А той, од нічого робити, не став би будити господаря.

- Митре, то ти? – все ж поцікавився спершу.

- Я, я… Вставай, Опанасе… Лиха ніч! Не можна спати… Надвір… Надвір вийди.

Не розуміючи, що діється, Опанас рвучко підвівся на лежанці, сонним поглядом водячи по стінах світлиці. І хоч у суцільній темряві годі було щось розгледіти, око господаря й по найневиразніших розпливчастих обрисах угадувало звичні речі. Оно – молочна примара навпроти – це віконце, затягнене бичачим капшуком, – біліє од місячного світла, підсиленого іскристим блиском закам’янілого на морозі снігу. Трохи збоку – велика темна брила – то кабаняча голова з позолоченими іклами – дарунок покійного князя. Після того останнього полювання. Перед  походом на далеку Віслу. Полювання, на якому Роман Мстиславович мало не позбувся життя… Опанасова стріла так і стримить у вепра з ока. Це князь наказав не виймати, щоб пам’ять була. І хоч уже шістнадцять, літ як нема більше Романа Мстиславовича, Куниця й тепер з зачудуванням пригадує той постріл. Бо навіть Микита Шпак, найвправніший лучник в усьому князівстві, тільки присвиснув здивовано, ставши на те місце, з якого Опанас  поцілив одинця. А потім додав тихо, аби чув лише той, для чиїх вух призначалося:

- Сам Перун направляв твою руку, Опанасе!  Людина таке б нізащо не втнула.

Опанас і не перечив. Спускаючи тятиву й сам не вірив, що втрафить, надто багато гілляк було поміж ним і ціллю. Але, певно, любий був ще тоді богам Роман Мстиславович. Бо не наказував палити їхніх ідолів. Не карав тих, хто продовжував, незважаючи на церковну заборону, до капищ ходити з упоминками. От і відвели смерть… Хоча, що з того: від звіра врятували, а всього лише через місяць, у бою – не встерегли… А мо’, й не змогли? У чужім краю – свої боги. До зайшлих князів менш прихильні.

- Ну, встанеш нарешті? – утратив терпець домовик і тупнув ногою.

Опанас прислухався. На Передмісті було так тихо, що навіть пси не перегавкувалися по дворах.

- Чого