Читати книгу - "Пісня туману, Ліанна"

Містін йшла крізь туман, що розтікався над землею, ховаючи все навколо в молочній імлі. Її кроки були легкі, майже нечутні. Вона вміла не тільки йти, а й плавати крізь простір, немов тінь.

Перед нею з'явилося місто. Воно здавалося неживим: без руху, без звуків. Будинки були ніби виткані зі світла і пилу, а вікна — темними і глибокими, наче очі.

"Місто пам'ятає всіх, хто забув його," — шепотіло щось у вітрі.

Містін знала: це було місце, де живуть привиди пам'яті. Вона обережно ступила на кам'яну бруківку. І раптом з порожніх вулиць почали виринати постаті: прозорі, вигадані, сумні.

— Хто ти шукаєш? — запитали вони в один голос.

Містін не відповіла. Вона знала: в такому місті не треба питати й відповідати словами. Вона дістала зі своєї сумки маленький срібний дзвіночок — символ того, хто вміє торкатися речей, що не мають форми.

Вона легенько струсила дзвіночок.

Дзвін пройшовся туманом, і постаті почали танути, залишаючи за собою сліди — тонкі лінії доріг, які вели в саме серце міста.

Там, серед руїн, Містін побачила вежу. Вона світилася внутрішнім сяйвом.

"Щоб дістатися істини, треба пройти крізь пам'ять."

Містін вирушила до вежі, знаючи: на вершині на неї чекала відповідь, важлива для всіх їхніх шляхів.