Читати книгу - "Бренвардська наречена , Raina Crow"

Маленькі крижинки сніжинок повільно кружляли, опускаючись на промерзлу землю, вкриваючи її щільним білим покривалом. Вітер шелестів у кронах стародавніх велетенських дерев, обіймаючи морозними подихами червоно-оранжеві язики жадібного полум’я факелів. Сотні чорних очей вічно голодних падальників невідривно стежили за весільною процесією.

Наречена, чия шкіра була схожа на сніг, а очі — льодяні глибини бурхливого океану, тихо ступала назустріч обіцяній долі. Тонке мереживо напівпрозорого вбрання повторювало кожен її обережний рух. Довгу тонку шию обрамляло багатошарове намисто зі стиглих червоних ягід калини. Тонкі струмки свіжого соку, мов кров, стікали юним дівочим тілом.

Десятки голосів виконували древній обрядовий напів, що повторювався з року в рік. Колись і вона співала разом із ними, колись хтось із них опиниться на її місці. Барабани били в такт її крокам. Босі ноги ступали по доріжці, всіяній тими ж ягодами, залишаючи за собою сліди, мов криваві рани. Чорне, мов воронове крило, волосся заплутував нещадний вітер, прикрашаючи його сніжинками.

Її шлях майже закінчено. Ось він, весільний вівтар — сосна-велетень, могутня і велична, що височіє у мовчазній величі. Її стовбур, мов обітниці вічного кохання, вкритий ритуальними знаками, вирізьбленими поколіннями. Тепер навколо неї стояли факели, кидаючи жалюгідний виклик потріскуючому морозу. Сірий дим, тремтячи і танцюючи, довгими зміями здіймався у невідому височінь, до ніг володарів небес.

— Чекає тебе, діво, твій наречений морозний, — простогнав жрець, здіймаючи руки над собою, і всі присутні впали ниць. Пісня обірвалася.

Тріск гілки, гучний хлоп крил, важке, низьке каркання. Воно ніби вивело Лейрин із заціпеніння, яке насувалося разом із невідворотністю.

— Хай прийме тебе Бренвард як рівну. Хай увійдеш ти з ним до чертогів вічності.

Її підхопили під руки і, під рівний ритм барабанів, підвели до дерева. Тепер вона бачила всіх, спираючись спиною на грубу, колючу кору. Її голову обдало жаром, і від тіла здіймалася пара. Вода стікала волоссям, плечима, стегнами, розтоплюючи сніг під ногами і змішуючись із численними калиновими сльозами.

«Це кінець...» — читалося в її очах, які спостерігали за чоловіками, що несли безкінечно довгу мотузку. Вдих. Вид.их. Глибокий подих, що наповнював ніздрі й легені крижаним морозом, здавався здатним торкнутися самих кісток.

Ще одне каркання. Ворони кружляли все ближче, влаштовуючись біля обіцяного бенкету. Її очі, вперше за весь час, ожили, лихоманково бігаючи. Здавалося, сама природа вирішила втрутитися у події. Мить, і вона вже біжить у глиб лісу, спотикаючись і ковзаючи.

— Хай благословлять боги священний союз і приймуть цю жертву... — чулося позаду.

Вона вирвалася. Вона вільна. Вона жива. Тонкі гілки дряпали її ніжну шкіру. Алеві краплі, мов єдині можливі сльози, падали на білий килим снігу. Тільки б сховатися, тільки б знайти у лісі порятунок...

Вітер шумів у її змерзлому, вкритому кригою волоссі, нещадно пощипував шкіру і застрягав у виснажених легенях.

Десь у далині, серед темряви, що насувалася, виднівся жовтий вогник одинокого вікна. «Порятунок».

Можливо, Лейрин вірила, що відійшла достатньо далеко від поселення і тут їй нічого боятися. Ледь тримаючись на змерзлих ногах, вона з останніх сил постукала в старі дерев’яні двері. Тиша. А потім важкі кроки, і двері з пронизливим скрипом відчинилися.

На порозі стояв високий, кремезний чоловік. Він мовчки дивився на неї, запитально вдивляючись у її обличчя. А з дому тим часом тягнуло теплом і пахло їжею.

— Пробачте... Мені б лише зігрітися, — ледь ворушачи закляклими губами, прошепотіла вона.

Чоловік мовчки відійшов, даючи їй дорогу. Вона переступила поріг, ніби забувши про страх перед незнайомцем. Можливо, жага до життя переважала.

Кімната була простою і скромною. Невелика піч із потріскуючим жовтим вогнем, дерев’яний стіл біля вікна й два стільці. А на столі парувала свіжа випічка.

Незнайомець накинув їй на плечі плед і жестом запросив до столу. Лейрин, здавалося, не вагаючись, кинулася до їжі. Можливо, від голоду, а можливо, від пережитого жаху вона не могла зупинитися. Пиріжки зникали один за одним, запиваючись гарячим калиновим узваром. А чоловік усе мовчав, уважно спостерігаючи за нею.

— Зима буде напрочуд м’якою, — раптом промовив він, і його низький голос здавалося, здивував навіть вогонь.

Лейрин відвела погляд на полум’я, що дивно миготіло, схиляючись до чорних полін.

— Звідки вам знати? — її голос був м’яким, трохи спантеличеним.

Чоловік не відповів. Він лише торкнувся її руки, і холод опік її шкіру. Світ скривився, змінивши простір. І ось вона стоїть на галявині біля древнього вівтаря. Червоні ягоди, розчавлені багатьма ногами, згаслі факели, і тіло, прив’язане мотузкою до стовбура стародавньої ялини. Біле мереживне вбрання, чорні локони, обрамлені крижинами, червоні намиста калини на тендітній шиї. Сині, майже лілові губи... Це була вона. Гарна, мов морозний світанок, самотня, як зимова ніч, і мертва, як сотні до неї.

Вітер зірвався з гілок темних дерев, засвистівши й здіймаючи порошу. Із вихору сніжинок з’явився він — Бренвард, той самий, хто сидів із нею в хатині. Білі, мов сніг, волосся і вбрання. Він був яскравіший за Місяць, чистіший за кришталеві озера і холодніший за найсуворіші морози.

— Жертва була прийнята, — сказав він із сумом і відстороненістю, простягаючи руку.