Читати книгу - "Останній аргумент королів, Джо Аберкромбі"

Джезаль люто тицьнув пальцем у бік вікна.

— А як же всі ті мерці? А як же всі ті, хто втратив усе? Ті скотиняки, як ви висловилися! Як гадаєте, вони раді своїм жертвам? А як же всі ті, хто потерпав від виснажливої хвороби? Ті, хто потерпає досі? Серед них навіть мій близький друг! Я не можу не завважувати, що вона схожа на ту хворобу, про яку ви розповідали нам у зруйнованому Аулкусі. Не можу не думати, що її причиною може бути ваша магія!

Маг не став заперечувати.

— Я займаюся визначними речами. Я не можу перейматися долею кожного селянина. І ти теж. Я намагався тебе цього навчити, та цей урок ти, здається, не вивчив.

— Помиляєтесь! Я не бажаю його вивчати!

Ось він, його шанс. Зараз, поки він достатньо сердитий, Джезаль може навіки вийти з тіні Першого з-поміж магів і стати вільною людиною. Баяз — це отрута, і його треба вирізати.

— Ви допомогли мені сісти на трон, і за це я вам дякую. Та ваш спосіб урядування мені не до вподоби: від нього відгонить тиранією!

Баяз примружив очі.

— Врядування — це тиранія. У кращому разі вона вбрана в симпатичні кольори.

— Ваша безсердечна зневага до життів моїх підданців! Я її не терпітиму! Я вас переріс. Вам тут уже не раді. Ви тут уже не потрібні. Віднині я сам знаходитиму шлях. — Джезаль відмахнувся від Баяза, сподіваючись, що таким чином по-королівськи велично сказав «ви вільні». — Можете йти.

— Чи… можу… я… справді?

Перший з-поміж магів довго стояв мовчки, а його лице все похмурнішало й похмурнішало. Це тривало достатньо довго, щоб Джезалів гнів почав в’янути, у нього в роті пересохло, а його коліна підігнулися.

— Розумію, я був аж надто м’який із тобою, — проказав Баяз. Кожне його слово було гостре, як бритва. — Панькався з тобою, як із улюбленим онуком, і ти став свавільним. Я так більше не помилятимуся. Відповідальний опікун ніколи не має соромитися батога.

— Я син королів! — загарчав Джезаль. — Я не буду…

Він зігнувся: йому списом проштрикнув нутрощі біль, приголомшливо раптовий. Джезаль невпевнено ступив один-два кроки. У нього з рота полетіло пекуче блювотиння. Він гепнувся долілиць, не в змозі навіть дихати як слід. Корона з нього зіскочила й відкотилася в куток кімнати. Він ніколи не знав такої страшної муки. І близько не знав.

— Гадки не маю… чому ти гадаєш… ніби можеш так зі мною розмовляти. Зі мною, Першим з-поміж магів!

Джезаль почув, як Баяз поволі тупає до нього. Голос мага різав йому вуха, поки він безпорадно звивався у власному блювотинні.

— Син королів? Я розчарований: після всього, що ми пережили разом, ти так легко віриш у побрехеньки, які я поширив за тебе. Та маячня призначалася для ідіотів на вулицях, але ідіотів у палацах ці рожеві шмарклі, вочевидь, заспокоюють так само легко. Я купив тебе в повії. Ти обійшовся мені в шість марок. Вона хотіла двадцять, але я наполегливо торгуюся.

Ці слова, звісно, завдавали болю. Але значно, значно гіршим був той нестерпний біль, що розтинав Джезалеві хребет, дер йому очі, пік шкіру, обпалював волосся аж до коренів і змушував його метатися, наче жаба в окропі.

— Звісно, у мене в запасі були й інші. Я надто розумний, щоб ставити все на один кидок костей. Інші сини таємничих батьків, готові перебрати на себе цю роль. Мені згадується така собі родина Брінт, а також чимало інших. Але ти, Джезалю, сплив на поверхню, як гівно у ванні. Перетнувши той міст до Аґріонта й побачивши тебе дорослим, я зрозумів, що ти ідеальний. У тебе просто була потрібна зовнішність, а такого навчити не можна. Ти навіть почав розмовляти як король, а такої приємної дрібнички я взагалі не очікував.

Джезаль стогнав і пускав слину, не в змозі навіть закричати. Відчув, як під нього прослизнув Баязів чобіт, а тоді перекинув його на спину. Над ним замаячило насуплене лице мага, розмите через сльози.

— Та якщо ти вперто бажаєш завдавати прикрощів… якщо ти вперто бажаєш іти своїм шляхом… що ж, є інші варіанти. Навіть королі помирають за несподіваних обставин. Їх скидають із себе коні. Вони вдавлюються оливковими кісточками. Падають із великої висоти на жорстку-прежорстку бруківку. Або ж їх просто знаходять мертвими зранку. У вас, комашок, життя завжди коротке. Однак у тих, хто не приносить користі, воно може бути дуже коротким. Я створив тебе з нічого. З порожнечі. І можу знищити тебе одним словом. — Баяз клацнув пальцями. Цей звук мечем проштрикнув Джезалеві живіт. — І так тебе можна замінити.

Перший з-поміж магів нахилився нижче.

— А тепер, йолопе, бастарде, сину повії, ретельно обдумай відповіді на такі запитання. Ти чинитимеш так, як радитиме твій архілектор, так?

Судоми милосердно послабилися — зовсім трішки. Достатньо, щоб Джезаль прошепотів:

— Так.

— Він скеровуватиме тебе в усьому?

— Так.

— Ти слухатимешся його наказів на людях і в приватному житті?

— Так, — видихнув він, — так.

— Добре, — промовив маг і випростався. Тепер він височів над Джезалем так, як колись височіла його статуя над людьми на Алеї Королів. — Я знав, що ти так скажеш, адже, хоч я і знаю, що ти нахабний і невдячний невіглас, я знаю й дещо ще… Ти боягуз. Пам’ятай про це. Гадаю, цього уроку ти не проігноруєш.

Нестерпний біль раптом ущух. Достатньо, щоб Джезаль підвів із кахлів голову, попри запаморочення.

— Ненавиджу тебе, — прохрипів він.

Баяз пирснув зі сміху.

— Ненавидиш? От нахаба! Подумав, ніби мене це обходить… Мене, Баяза, першого учня великого Джувенса! Мене, який скинув майстра Творця, викував Союз, знищив Сто Слів! — Маг поволі підняв ногу й поставив її Джезалеві на щелепний суглоб. — Дурню, мене не обходить, чи подобаюсь я тобі. — Він втиснув Джезалеве обличчя чоботом у заляпану блювотинням підлогу. — Мене обходить те, слухаєшся ти чи ні. А ти будеш слухатися. Так?

— Так, — промимрив розчавленими вустами Джезаль.

— Тоді, ваша величносте, я йду геть. Моліться, щоб ви так і не дали мені приводу повернутися.

Нищівний тиск на обличчя Джезаля зник, і він почув, як маг крокує до віддаленого боку кімнати. Двері рипнули, відчинились, а тоді клацнули і твердо зачинилися.

Він лежав на спині, дивлячись на стелю і швидко, важко дихаючи. За якийсь час він набрався відваги й перекотився, а тоді невпевнено звівся накарачки. Відчувався неприємний сморід, і не лише від розмазаного по його обличчю блювотиння. Джезаль із легким соромом усвідомив, що обгидився. Підповз до вікна, досі кволий, наче викручена ганчірка, важко дихаючи, підвівся на коліна й поглянув униз, на студені сади.

Усього за мить у полі зору з’явився Баяз, який крокував гравійною доріжкою між охайних газонів. Його лисе тім’я виблискувало ззаду. За ним ішов Йору Сульфур із жезлом в одній руці та скринею з темного металу під пахвою другої руки. Тією самою скринею, що разом із Джезалем, Лоґеном і Ферро об’їздила на возі