Читати книгу - "Феномен Фенікса"

сталося б нічого поганого. Бо вважається: те, що напророчено, збудеться тільки тому, що воно… напророчено, наведено словами віщуна. Взагалі — але це я вже тепер знаю, — існує думка, що майбутнє може бути багатоваріантним, по-науковому кажучи, антиномічним. І якщо один варіант уже названий, та ще вголос, (тобто, існує в чиїйсь свідомості), і можливо цей факт приведе в рух якусь чашу терезів, невідомо як, але впливає на весь наступний хід подій і те, що було провіщено — збудеться.

Тому люди й бояться віщунів, бояться зазирнути туди, де ховається нещастя. У декого складаються враження, що віщун своїми провіщеннями ніби творить майбутнє, бо діє на реальність вольовим імпульсом. І наука підтверджує, що це можливо — безконтактний вольовий вплив окремих осіб на майбутнє.

Адже віщун наче створює в своїй уяві, свідомості і свідомості інших людей якусь картину і після цього та картина починає впливати на реальність нашого світу. Реальність починає змінюватись, налаштовуючись так, як їй і було запропоновано. Ось чому мені не треба було пророкувати Івану неприємності — щоб його дружина не сприйняла їх за «каркання», що власне, й сталося. Люди вірять, що лихо завжди ходить поруч, воно десь таїться і доки його не чіпаєш воно й тебе не чіпає. А назвеш його, воно й почне діяти…

Як я і передбачав (точніше бачив у майбутньому під час свого контакту з інформаційним полем вищої реальності) через два дні з Іваном і трапилось нещастя.

Будучи начальником, Іван, як і всі начальники, ходив у дорогій пижиковій шапці — дуже модній в ті роки. Простим смертним тоді було її не купити…

Грабіжник напав на нього в темному під’їзді, коли Іван, відпустивши особистого шофера, простував до ліфту. (Як потім виявилось, лампочка в під’їзді була того вечора розбита. Не виключено, що сам грабіжник і розбив її, бо до того вона була цілою).

Зірвавши з жертви шапку, грабіжник ще й наніс різкий і сильний удар по голові важким металевим прутом. Через день, незважаючи на вжиті медициною заходи, Іван помер у лікарні. Того самого числа, яке я, під час контакту з майбутнім і бачив на відривному календарі, що висів на стіні палати.

Можливо мені не треба було йти на похорони, але я пішов. Не міг не піти, хоча й розумів, що моя поява може викликати небажану реакцію у вдови загиблого.

Так воно і сталося.

Коли я підійшов до неї, щоб висловити їй своє співчуття, шарахнулась вона од мене, як од прокаженого і знетямлено закричала:

— Ось він!.. Чаклун проклятий! Віщун! Шаман! Це він, він накликав біду на мого Ваню… Позаздрив його новій посаді… Він знав, що буде. Знав, що на Ваню нападуть, але не сказав коли і хто…

Як скінчилися похорони, до мене підійшли два ввічливі і якісь наче стандартні молодики. Вони чемно поцікавилися хто я такий і коли я назвав себе, один з них, нахилившись до мене, щоб не привертати уваги присутніх, тихо, але тверде сказав:

— Ви — арештовані. Йдіть з нами до машини. Тільки без дурниць. Вдавайте, що просто зустріли знайомих…

Допити почалися того ж таки дня.

Після традиційних у таких випадках уточнень — прізвище, ім’я, по-батькові, рік народження, місце проживання, дані паспорту, де працюю і т. д. — почали з головного:

— Ви застерігали покійного що в найближчі дні його чекають значні неприємності? Ви застерігали про це також і дружину покійного? Звідки ви знали, що покійного Ім’ярек чекають неприємності? Та ще за два дні до трагедії?

— Я можу передбачати майбутнє…

— Ви що — шаман?

— Ні. Я всього лише можу вступати в контакт з майбутнім і отримувати від нього інформацію пре то, чого ще сьогодні немає, але що завтра буде.

— Коли так, — сказали мені єхидно, — то що вас чекає сьогодні, завтра, після завтра? В чому вас звинувачено?

Я мовчав.

— То ж бо! — переможно вигукнув слідчий. — Давайте домовимось. Я не спеціаліст з містики та різних снів рябої кобили. Ви знали, що готується замах на життя відповідального товариша. Знали й не повідомили компетентні органи. Чи хоча б органи внутрішніх справ.

Я зрозумів, що їм потрібний винуватець. Справжнього вони не можуть знайти, але згодні на мені врятувати честь мундира. І будь що доведуть, що я один з учасників вбивства відповідального товариша. Знав же я, що його чекає? Знав. Бо застерігав і покійного і його дружину. А якщо знав — учасник злочинної акції.

В камері я відключився, щоб вийти на контакт з майбутнім і подивитися, що мене чекає завтра? І побачив себе за колючим дротом в так званій спецлікарні, що як усі тепер знають, в часи застою були гірше в’язниці.

Я все зрозумів і, відключившись від цього світу, став по-суті живим трупом, Мені встановили діагноз «тимчасове розладнання психічної діяльності» і відправили в спецлікарню.

Звідти я вийшов через п’ять років, коли почалася перебудова і друзі домоглися перегляду моєї справи.

Залишається додати, що дружина покинула мене і через два місяці