Читати книгу - "Одіссея найкращого сищика республіки"

Уранці мене розбудив Борис.

— Іване Карповичу, вставайте, сніданок готовий.

— А мені треба подивитися ваші рани, — сказав Котомкін.

Розгорнув смуги тканини з засохлою кров’ю. Було боляче, але я терпів, жодного разу не зойкнув.

— Загоюються добре, Іване Карповичу. Ви — міцний чолов’яга. — Котомкін намотав чисті смуги, потім допоміг мені підвестися.

Ми пішли в кают-компанію, де зібралися вже всі.

— Ніч минула спокійно. Матроси приходили і просили продуктів та води, бо на острові немає ані того, ані іншого. Ми переправили їм їжу, води та поранених. Хай піклуються про своїх товаришів самі, — доповів Котомкін, який був тут за головного.

— Дайте людині поїсти, потім справи, — сказала Сара. — Я приготувала поїсти.

— Дякую, — кивнув я. Поїв. Сили потроху відновлювалися. — Що з погодою?

— Хвилі ще є, але вщухають. Година-дві — і можна плисти. От тільки на чому? — Котомкін дивився на мене.

— Пароплав ми не запустимо. Залишається човен. Човен же є?

— Два човни, — кивнув Котомкін. — Я подивився по мапі, ми на островах Північні Споради. До грецького берега досить близько. За день допливемо.

— Нам краще не затримуватися у греків, бо можуть спитати, що сталося з командою пароплава. А в моряків буде зовсім інша розповідь про ці події. Добре було б підсісти на будь-який пароплав і виплисти з грецьких вод.

— Так, правда ваша, Іване Карповичу.

— Тоді ходімо, подивимося човни. — Я підвівся.

— Ще одна справа. — сказала Сара. — Ми тут подумали і вирішили, що поділимо гроші на всіх. І на вас теж, Іване Карповичу. Так усі вирішили. Ви заслужили частку, бо без вас нас би вбили. Ось.

Вона розгорнула переді мною рушник. У рушнику були асигнації різних країн, золоті червінці, прикраси.

— І як вам вдалося не перегризтися під час розподілу? — спитав я.

— Пан Сільванський — затятий мисливець. Він розповів, як розподіляють здобич на полюванні. Спосіб видався нам справедливим. Ми розділили всі цінності на сім рівних частин. Потім пан Сільванський став спиною, я показувала на ту чи іншу частку, а він казав, кому вона належить. Так ми й розділили всі гроші, — пояснила Capa. — Якщо перевести на рублі, в кожній частці близько дванадцяти тисяч асигнаціями, плюс золото й прикраси тисячі на три-чотири. Тобто десь по п’ятнадцять тисяч на кожного. Непоганий капітал.

— Непоганий. — Я замотав гроші у рушник. — Ну, ходімо до човнів.

Човни виявилися великі, людей на десять. Вибрали новіший, спустили на воду, повантажили речі, а також запас води та їжі, мапу з капітанського мостика, бінокль та ракетницю. Відпливли, залишився пароплав у бухті. Коли вийшли у відкрите море, човен почало потроху хилитати. Володінька і Борис сиділи на веслах ліворуч, а Котомкін та Сільванський — праворуч. Я був на стерні, а дівчата готові вичерпувати воду, якщо хвиля перекинеться через борт.

— Чи не поженуться моряки за нами? — спитав Котомкін, коли зупинилися на перепочинок.

— Я відкрутив стернове колесо й викинув його за борт. Швидко не зможуть відплисти, — заспокоїв я. Дивився навкруги у бінокль. Через кілька годин побачив хмарку диму. Десь там був пароплав. Попливли назустріч, але наш човен був не дуже маневрений, наблизитися до корабля ми не змогли. Після обіду побачили ще одну хмарку. Вона була далеко, годі й думати про те, щоб перестріти, однак поступово почала наближатися. Ми стали на шляху пароплава. Ось вже я чітко бачив його, а потім і прапор роздивився.

— Хтось знається на прапорах? — спитав я.

— Так, я, — сказав Володінька. Узяв бінокль, подивився. — Жовте поле посередині, червоні смуги зверху та знизу. Якийсь герб. Це іспанський прапор.

— Точно? Не грецький? — перепитав я.

— Ні, у греків білий хрест на синьому полі, точно не греки. Це іспанці.

— Що ж, ніхто нічого не має проти іспанців? — спитав я. — Ніхто. Ну, тоді спробуємо їх зупинити.

Я взяв ракетницю й вистрелив. Потім узяв у Сільванського білу сорочку й матляв нею. Пароплав помітив нас, загув і став повертати в наш бік. Ми заздалегідь домовилися, що казатимемо: наш пароплав затонув, команда встигла посадити нас на один човен, сіла в інший, потім нас розкидало хвилями. Сільванський, що знав англійську, розповів це іспанському капітану, в того питань не виникло. Він запропонував висадити нас у Афінах, бо сам ішов на Мальорку. Ми попросилися пливти далі. Пройшли Коринфський канал, потім вийшли до Йонічного моря і там уже полегшено зітхнули. Сара збиралася плисти до Майорки, а звідти до французького Бреста й там сідати на трансатлантичний корабель до Америки. Алевтина з Володею вирішили їхати в Париж. Котомкін і Сільванський збиралися повертатися в Росію, але північним шляхом, бо південний видавався занадто небезпечним. Ми з Борисом домовилися з капітаном, що той висадить нас у Сіракузах на Сицилії.

Удалині вже виднівся острів, коли до мене підійшов Котомкін.

— Приділите мені кілька хвилин, Іване Карповичу? Хочу з вами побалакати.

— Про що?

— Про майбутнє. Іване Карповичу, я вражений вашими здібностями і вашою вдачею, і я