Читати книгу - "Одіссея найкращого сищика республіки"

заволав Ігнатов. Не мені, матросам, які кинулися підбирати гроші. У коридорі зчинилася справжня метушня. Штовханина, бійки, крики. Кричав Ігнатов, кричав капітан, кричали матроси. Я знову набрав грошей і ще кинув. Наче дрова в пічку. — Сволото! Мерзотнику! — верещав Ігнатов, крики гучнішали, а потім пролунали перші постріли. — Ні! Ні! — Крик Ігнатова перейшов у виття, а потім урвався. Знову крики, удари, біганина.

Я вказав на Бориса, Котомкіна та Сільванського. Дівчат залучати не хотів, а Володінька був ще дитиною. Показав, щоб узяли зброю в кожну руку й підійшли до мене. Бійня в коридорі тривала. Я наказав Котомкіну взяти тіло Туманова.

— Руки під руки трупа. Вийдеш за ним і стрілятимеш. Притискайся до стіни. Я буду бити з підлоги. Борис і Сільванський визирають згори. — Я показав, де мусить бути кожен. — Усе зрозуміло?

Хлопці кивнули.

Постріли у коридорі припинилися, але тривала метушня з криками, хрипами та зойками.

— Уперед! — прошепотів я. Котомкін із тілом вистрибнув першим, за ним виліз я, потім вистромилися і хлопці. Вистрелив, збивши кількох матросів, що борсалися у грошах. — Не стріляти!

Я підвівся. Мене хитало. Пішли коридором, наставивши зброю. Ось відчинені двері нашої з Борисом каюти. Увірвалися в неї. Нікого. Те саме в наступних. Он мертвий Ігнатов. Хтось ударив його ножем у шию. А ось мертвий капітан, якого застрелили. Стискав у руці револьвер, який не допоміг. Я підібрав гвинтівку. Хлопці теж додали зброї. Кілька моряків стогнали, поранені. Показував їм, щоб лежали й не рипалися. Біля дверей на палубу зупинилися. Ззовні нас могли чекати. Я показав на тіло Ігнатова. Його підхопили і викинули у двері. Якби нас хтось чекав, мав би вистрелити. Але все було тихо. Наступним вистрибнув я. За мною хлопці. Побачили, як кілька матросів уплав добралися до острова і тепер дерлися його крутими берегами. Хлопці прицілилися з гвинтівок. Стріляти було зручно, наче в тирі.

— Не треба! — наказав я.

— Вони б нас убили! — сказав Борис.

— Вони заслужили, — кивнув Котомкін.

— Ні, — тихо сказав я, і вони опустили гвинтівки. — Обшукайте пароплав. Щоб не було сюрпризів. Ходіть разом, прикривайте одне одного.

Вони пішли, а я знесилено всівся на палубі. До мене підійшли дівчата. Алевтина винесла ковдру, Сара збігала в кают-компанію, принесла чаю і хліба з м’ясом.

— Їжте, вам потрібні сили.

— Не хочу. Кров’ю тхне. — Закрутив головою. За кілька хвилин прийшли хлопці. Сказали, що перевірили пароплав, із команди на ньому нікого не залишилося. — Подивіться поранених.

Подивилися, але всі були дуже важкі.

— Тут лікар потрібен, Іване Карповичу. — Котомкін знизав плечима. — Операції щоб робив. Я тільки перев’язати можу.

— Ну хоч перев’яжіть.

Поранених винесли на палубу і почали перев’язувати. Всі теж вийшли. Стояли чи сиділи, приголомшені.

— А ви це блискуче вигадали, Іване Карповичу, з грошима! — сказав нарешті Котомкін.

— Я ж казав, що Іван Карпович завжди виграє! — зрадів Володінька.

— Я вже думав, що все, припливли. Іване Карповичу, я — досвідчена людина, я бував у бувальцях, усе-таки вісім років на підпільному становищі, три роки на каторзі, суди, тюрми, експропріації. Та все що завгодно! І я завжди вмів швидко знайти вихід із найскладнішої ситуації. А ось тут подумав, що нас викурять, наче лисиць із нори! — Котомкін присів біля мене і закурив, тримаючи цигарку скривавленими руками. — Як ви вигадали цей прийом із грошима?

— Я бачив, що гроші роблять із людьми. Ці хлопці з пароплава були вже розпалені передчуттям багатств. Тільки й думали про гроші. А тут купюри розлітаються у повітрі, монети котяться підлогою! Хтось один намагається їх підібрати, інші теж хочуть. І все! Жадібність забиває розум. Вони забувають, що в каюті значно більше грошей. Вони хочуть отримати все, що викинуто. Зчиняють бійку. Капітан хотів навести порядок, але його не слухають. Капітан вихоплює револьвер, але в інших теж зброя є, і він отримує кулю. Гроші засліплюють — і ось уже команда нищить сама себе. Та ви ж кілька годин тому готові були так само повбивати одне одного, щоб тільки не ділитися. Гроші — страшна річ, і щоб витримати їх тягар, треба мати міцний хребет. А краще взагалі обходити десятою дорогою, як Одіссей сирен, — сказав я і помітив, що всі дуже здивувалися.

— Я думав, ви, Іване Карповичу, персонаж із народу, без освіти. А ви Одіссея знаєте. — Котомкін видихнув дим. — Непроста ви людина, Іване Карповичу.

— Прості тільки мертві. А живі — складні. — Я підвівся, подивився на море. Вітер піднімав хвилі й завивав у скелях. — Чекати доведеться до ранку, поки шторм стихне. Залиште чергових по два, бо моряки можуть схотіти повернутися. Піклуйтеся про поранених.

І дуже вас прошу, не перебийте одне одного через ті кляті гроші. Ви бачили, що вони роблять із людьми. Майте це на увазі.

Я потеліпав до каюти, там упав у ліжко, навіть двері на зачиняв. Миттєво провалився в морок. Хтось нападав, я відстрілювався, потім мені сказали, що Єлизавета Павлівна померла. Я став кричати, так сильно, що прокинувся. Був весь у поту, виснажений. Ще й цей клятий сон. Але я ніколи не вірив у сни. Вірити у сни — це як вірити у марення або маячню. Погані сни треба забувати одразу. Я ліг на інший бік і заснув. Більше нічого не снилося. Або я не