Читати книгу - "Граф Монте-Крісто"

За кілька секунд після з’яви пані Данґляр у ложі завіса опустилася, і можна було під час півгодинного антракту погуляти у фойє чи відвідати в ложі знайомих, тож крісла оркестру відразу ж спорожніли.

Альбер і Шато-Рено перші покинули свої місця. Одну хвилю пані Данґляр гадала, що та Альберова поспішність викликана бажанням одвідати їх, і вона вже нахилилася було до доньки, щоб попередити її про це, але та лише похитала головою й усміхнулася: тієї ж хвилі, наче зміцнюючи недовіру Ежені, Альбер подався до бічної ложі першого ярусу. То була ложа графині Г.

— Ага, ось і ви, пане мандрівнику! — сказала графиня, простягаючи йому руку з привітністю давньої знайомої. — Дуже люб’язно з вашого боку, що ви впізнали мене, а головне, що вирішили одвідати мене першу.

— Повірте, пані графине, — відказав Альбер, — якби я знав, що ви в Парижі й мені відома була ваша адреса, то я не чекав би так довго. Але дозвольте представити вам мого друга, барона Шато-Рено, одного з небагатьох аристократів, що ще збереглися у Франції; він допіру сповістив мені, що ви були на перегонах на Марсовому полі.

Шато-Рено вклонився.

— Ви були на перегонах? — з цікавістю поспитала графиня.

— Так, пані.

— То чи не можете ви мені сказати, — жваво провадила вона, — чий то кінь виграв приз Жокей-клубу?

— Не знаю, — відказав Шато-Рено, — я щойно про те саме питав Альбера.

— Для вас це так важливо, пані графине? — запитав Альбер.

— Що?

— Дізнатися, чий то кінь?

— Ще б пак! Уявіть собі... Та, може, ви його знаєте, віконте?

— Пані графине, ви хотіли щось розповісти. «Уявіть собі», — сказали ви.

— Авжеж, уявіть собі, той прегарний гнідий жеребець і той гарнюній маленький жокей у рожевому вбранні з першого ж погляду викликали в мене таку прихильність, що я від щирого серця бажала, щоб вони перемогли, наче я поставила на них половину мого маєтку, а коли побачила, що вони прийшли перші, випередивши решту на три корпуси, я так зраділа, що почала несамовито плескати. Уявіть собі мій подив, коли, прийшовши додому, я зустріла на сходах маленького жокея в рожевому вбранні! Я подумала було, що переможець, певне, мешкає в одному домі зі мною, та, відчинивши двері вітальні, відразу ж побачила золотий кубок, що його виграли сьогодні невідомий кінь і невідомий жокей. У кубкові лежала записка: «Графині Г., лорд Рутвен».

— Так і є, — сказав Альбер.

— Тобто як це? Що ви хочете сказати?

— Я хочу сказати, що це той самий лорд Рутвен.

— Який лорд Рутвен?

— А наш упир, якого ми бачили в театрі Арджентіна.

— Та невже? — вигукнула графиня. — Хіба він тут?

— Авжеж.

— І ви бачитеся з ним? Він у вас буває? Ви відвідуєте його?

— Цей мій близький друг, і навіть пан Шато-Рено має за честь бути знайомим з ним.

— Чому ви гадаєте, що це саме він виграв приз?

— Його коня записали під іменем Вампа.

— Та й що?

— Хіба ви не пам’ятаєте, як звали славетного розбійника, що загарбав мене в полон?

— Авжеж, справді.

— І від якого мене дивом порятував граф?

— Так, так.

— Його звали Вампа. Тепер ви самі бачите, що це він.

— Але чому він надіслав той кубок мені?

— По-перше, пані графине, тому, що я, повірте мені, чимало розповідав йому про вас, а по-друге, певне, тому, що він був дуже радий зустріти співвітчизницю і щасливий, що ви такий інтерес до нього виявили.

— Сподіваюся, ви нічого не розповідали йому про ту дурню, яку ми верзли про нього?

— Як по правді, я за це не ручаюся, а те, що він підніс вам той кубок від імені лорда Рутвена...

— Це жахливо! Він мене буде ненавидіти!

— Хіба його вчинок ворожий?

— Та наче ні...

— Ось бачите!

— То, значить, він у Парижі!

— Так.

— І яке враження він тут справив?

— Та яке, — устряв Альбер, — про нього побалакали з тиждень, а потім сталася коронація англійської королеви і крадіжка самоцвітів у панни Марс, то балакати почали про це.

— Любий друже, — сказав Шато-Рено, — відразу видно, що граф Монте-Крісто ваш друг, то ви й ставитеся до нього відповідно. Не вірте йому, пані графине, у Парижі тільки й балакають про графа Монте-Крісто. Він почав із того, що подарував пані Данґляр пару коней, які коштують тридцять тисяч франків, потім урятував життя пані де Вільфор, а потім, напевне, завоював кубок Жокей-клубу. Хоч що там каже Морсер, я, навпаки, можу сміливо сказати, що й зараз усі страшенно цікавляться графом Монте-Крісто і ще цілий місяць тільки про нього й балакатимуть, якщо він і далі буде таке витинати; утім, здається, для нього це звичне діло.

— Може, і так воно, — сказав Альбер. — До речі, хто це посів колишню ложу російського посла?

— Це яку? — запитала графиня.

— У першому ярусі поміж колонами, здається, її наново опорядили.

— Справді, — сказав Шато-Рено. — Був там хтось під час першої дії?

— Де?

— У тій ложі.

— Ні, — відказала графиня, — я нікого там не помітила... То, кажете, — провадила вона, обертаючись до Альбера, — це ваш граф Монте-Крісто взяв приз?

— Я певен цього.

— І це він надіслав мені кубок?

— Авжеж.

— Та ж я з ним не знайома, — сказала графиня, — мені хотілося б повернути йому той кубок.

— Ох, не робіть цього: він надішле вам інший, виточений із цілого сапфіра чи з рубіна. Він завжди так робить, із цим доведеться змиритися.

Тут дзвоник сповістив про початок другої дії. Альбер підвівся, щоб повернутися на своє місце.

— Я ще побачу вас? — запитала графиня.

— В антракті, з вашого дозволу, я зайду запитати, чи не можу я бути вам чимось корисний у Парижі.

— Панове, — сказала графиня, — по суботах, увечері, я вдома для друзів, вулиця Ріволі, двадцять два. Відвідайте мене.

Юнаки вклонилися і вийшли з ложі.

Увійшовши до партера, вони побачили, що вся публіка стоїть і дивиться в залу; вони й собі глянули туди, і їхні очі зупинилися на колишній ложі російського посла. Туди допіру ввійшов убраний у чорне пан років тридцяти п’яти чи сорока у супроводі молодої дівчини у східному вбранні. Вона була дуже вродлива, а вбрання її таке розкішне, що, як ми вже сказали, усі погляди відразу ж звернулися до неї.

— Та це ж Монте-Крісто зі своєю албанкою, — сказав Альбер.

І справді, то був граф із Гайде.

За кілька хвилин Гайде привернула до себе увагу не лише партеру, а й усієї глядацької зали: панії висувалися зі своїх лож, щоб побачити, як ряхтить у вогнях люстри іскристий водограй самоцвітів. Ніхто й не думав дотримуватися тиші. Та дівчина, така юна, така вродлива, така сліпуча, була дивовижним видовищем.

Цього разу Альберові подали знак, який недвозначно засвідчував, що пані Данґляр хоче бачити його у своїй ложі у наступному антракті.

Альбер був добре