Читати книгу - "Раніше, ніж їх повісять"

ніж я заслужила.

Зараз вона зображала цілковиту відвертість, і Ґлокта вже бачив, як вона застосовує цей трюк, та все ж він дивовижно обеззброював.

— Дурниці, — пробурмотів Ґлокта, крутячи плечима на стільці. Він раптом зніяковів. «Доброта, чесність, затишні вітальні... Полковник Ґлокта знав би, що тут сказати, але я тут чужий». Коли він ще думав, що сказати, у передпокої відлунив різкий стук. — Ви на когось чекаєте?

— На кого мені чекати? Всі мої знайомі тут, у цій кімнаті.

Коли парадні двері відчинилися, Ґлокта напружено прислухався, та не почув нічого, крім нерозбірливого бурмотіння. Повернулася дверна ручка, і в кімнату просунула голову покоївка.

— Перепрошую, та до очільника прийшов відвідувач.

— Хто? — різко запитав Ґлокта.

«Северард зі звісткою про охоронця принца Рейнолта? Вітарі з якимось посланням від архілектора? Якась нова проблема, що потребує вирішення? Якийсь новий набір запитань, які треба озвучити?»

— Він каже, що його прізвище — Мотіс.

Ґлокта відчув, як засіпався весь лівий бік його обличчя. «Мотіс?» Він уже досить давно про нього не думав, але тепер у нього перед очима негайно з’явився образ худорлявого банкіра, що охайним точним рухом простягнув квитанцію Ґлокті на підпис. «Квитанцію на мільйон марок у подарунок. Можливо, в майбутньому до вас прийде представник банківського дому „Валінт і Балк“ із вимогою про... послуги».

Арді насуплено дивилася на нього.

— Щось не так?

— Ні, нічого, — прохрипів він, стараючись, щоб його голос не видався здушеним. — Давній партнер. Ви не могли б залишити мене на хвильку в кімнаті? Мені треба поговорити з цим джентльменом.

— Звісно.

Вона підвелася й пішла до дверей, а за нею зашурхотіла по килиму сукня. На півдорозі вона зупинилася й озирнулася через плече, закусивши губу. Підійшла до шафки, відчинила її й витягнула пляшку й келих. Знизала плечима.

— Мені щось треба.

— Нам усім треба, хіба ні? — прошепотів Ґлокта їй у спину, коли вона вийшла.

За мить у двері ввійшов Мотіс. Ті самі гострі кістки в обличчі, ті самі холодні, глибоко посаджені очі. Зате в його поведінці дещо змінилося. «З’явилося певне збентеження. Може, певна тривожність?»

— Отакої, майстре Мотіс, яка честь для мене, майже нестерпна честь...

— Можете обійтися без люб’язностей, очільнику. — Його голос був пронизливий і рипливий, як іржаві петлі. — У мене немає самолюбства, яке можна зачепити. Я волію говорити прямо.

— Чудово, чим я можу...

— Мій роботодавець, банківський дім «Валінт і Балк», незадоволений напрямком вашого розслідування.

У Ґлокти переплуталися думки.

— Напрямок мого розслідування чого?

— Вбивства кронпринца Рейнолта.

— Це розслідування завершене. Запевняю вас, що не...

— Кажучи просто, очільнику, вони в курсі. Вам було б легше вважати, що вони знають усе. Зазвичай так і буває. Убивство розгадано, мушу визнати, неймовірно швидко та вправно. Мій роботодавець у захваті від результатів. Винного притягнуто до відповідальності. Якщо ви ще більше заглибитеся в цю злощасну справу, краще від цього не стане нікому.

«Це він і справді говорить дуже просто. Але чому „Валінт і Балк“ проти моїх запитань? Банк дав мені грошей, аби перешкодити гуркам, а тепер, схоже, виступає проти мого розслідування гуркської змови? Це безглуздо... крім того випадку, якщо вбивця аж ніяк не прибув із Півдня. Крім того випадку, якщо вбивці принца Рейнолта значно ближчі...»

— Є певні нез’ясовані питання, що їх потрібно з’ясувати, — ледве пробелькотів Ґлокта. — Вашому роботодавцеві не потрібно гніватись...

Мотіс ступив крок уперед. Його чоло виблискувало потом, хоча в кімнаті не було спекотно.

— Він не гнівається, очільнику. Ви б могли й не дізнатися, що він невдоволений. А тепер ви знаєте. Якби ви продовжили розслідування в цьому напрямку, знаючи, що він невдоволений... то він би розгнівався. — Він нахилився до Ґлокти й майже пошепки сказав: — Очільнику, прошу, дозвольте вам сказати як пішак пішакові. Нам його гнів не потрібен.

У його голосі звучала дивна нотка. «Він мені не погрожує. Він благає».

— Ви натякаєте, — пробурмотів Ґлокта, ледве ворушачи губами, — що він би повідомив архілекторові Сульту про свій маленький подаруночок обороні Дагоски?

— Це однозначно найменше з того, що він зробив би.

На обличчі Мотіса чітко було видно одне. «Страх». Страх — на цьому беземоційному обличчі-масці. У ньому було щось таке, від чого Ґлокта відчув якусь гіркоту на язиці, по його спині пробіг якийсь холодок, а горло якось стиснулося. Він пам’ятав це відчуття за давніми часами. Сам він уже давно не підходив так близько до страху. «Я належу їм. Цілком і повністю. Я знав це, коли підписувався. Така була ціна, а я не міг її не сплатити».

Ґлокта ковтнув.

— Можете сказати своєму роботодавцеві, що подальших розслідувань не буде.

Мотіс на мить заплющив очі, а тоді видихнув, явно розслабившись.

— Я радий, що понесу йому цю звістку. Гарного дня.

Він розвернувся й залишив Ґлокту самого у вітальні Арді, де він дивився на двері й думав, що тільки-но сталося.

Оселя каменів

іс човна із хрускотом врізався у скелястий берег, і по його днищу застогнали та зашкрябали камені. Двоє веслярів вибрались у прибій і протягнули човен на кілька кроків далі. Щойно він остаточно опинився на мілкому, вони квапливо залізли назад, неначе вода завдавала сильного болю. Джезаль був не зовсім готовий на них за це ображатися. Острів на краю світу, кінцевий пункт їхньої мандрівки, місце під назвою Шабуліан і справді мало украй зловісний вигляд.

Величезний вал із голого, безплідного каменю. Холодні хвилі хапалися за його гострі миси та дряпали голі пляжі. Угорі здіймалися зазублені кручі та схили зі зрадливого щебеню, крута купа якого утворювала зловісну гору, що чорніла на тлі темного неба.

— Не хочете зійти на берег? — спитав Баяз в одного з моряків.

Четверо веслярів навіть не ворухнулись, а їхній капітан повільно хитнув головою.

— Ми чули про цей острів дещо погане, — буркнув він спільною мовою з таким сильним акцентом, що вийшло майже нерозбірливо. — Кажуть, він проклятий. Ми зачекаємо на вас тут.

— Ми можемо затриматись.

— Ми зачекаємо.

Баяз знизав плечима.

— Тоді чекайте.

Він відійшов від човна й побрів крізь хвилі по коліно. За ним повільно та з деякою неохотою пішла крізь студене море на берег решта гурту.

Це було похмуре й відкрите місце, придатне лише