Читати книгу - "I прокинеться Левіафан, Джеймс С. А. Корі"

коїлося, і та штуковина ловила вузькоспрямовані передачі

з Ероса. Настала пора Міллерові висуватися — інакше він

утратить шанс узяти участь.

Міллер сидів у своїй каюті на «Росинанті» — напевно, востаннє. Усередині щось кольнуло подивом та журбою: усвідомлення, що він сумуватиме за цим місцем. Голден, попри

всі свої хиби та Міллерове бурчання, був хорошою людиною.

Людиною, яка вляпалася по вуха в лайно і не до кінця це

усвідомлює — але Міллер знав багатьох, про кого можна сказати

те саме. Він сумуватиме за химерною, протяжною вимовою

Алекса, за повсякденною лайкою Еймоса. Він так і не дізнається, як складуться стосунки Наомі й капітана.

Прощання з кораблем нагадало про речі, які Міллер давно

знав: майбутнє непевне, грошей катма, і навряд чи з ним

станеться щось жахливе на станції Тот, але, повернувшись

звідти, доведеться імпровізувати. Можливо, запишеться

в команду якогось іншого корабля. Доведеться шукати контракт

і платню, якої стане, щоби покрити нові медичні витрати.

Він перевірив обойму пістолета. Запакував зміну одягу

в невеликий потертий наплічник, який брав із собою ще на

Церері. Усі його пожитки й досі вміщалися туди.

Вимкнув світло і проминув короткий коридор до ліфта-трапа.

Голден, сидячи у камбузі, нервово тремтів. У глибині його очей

уже зринав страх перед прийдешньою битвою.

— Ну що, — озвався Міллер. — Щасливо, так?

— Так, — відповів Голден.

— Збіса цікаво було подорожувати разом. Не скажу, що завжди

приємно, але...

— Так.

— Перекажи іншим, що я попрощався.

— Перекажу, — кивнув Голден. А коли Міллер пройшов повз

нього і вже був перед ліфтом, додав навздогін: — Припустімо, що ми не загинемо в тій битві. Де тоді зустрінемося?

Міллер розвернувся.

— Ти про що?

— Так, знаю, дивне запитання. Але дивися — Фредові я

довіряю, інакше сюди не прилетів би. Він чесна людина і не

підставить нас. Та це не означає, що варто довіряти всім у ОПА.

Коли зробимо свою справу, вся команда мусить зібратися разом.

На випадок, якщо доведеться поспіхом вшиватися.

Щось болюче стислось у грудях Міллера. Не різкий біль —

радше глухе ниття. Клубок у горлі. Міллер прокашлявся, аби

його вигнати, і видушив із себе:

— Щойно зачистимо те місце, я вийду на зв’язок.

— Гаразд, але не зволікай із цим. Якщо на станції Тот уціліє

хоч один бордель, будеш допомагати мені витягати звідти

Еймоса.

Міллер розтулив рота, закрив, а тоді спробував іще раз, намагаючись промовляти якомога безтурботніше:

— Точно так, капітане.

— Бережи себе, — побажав на прощання Голден.

Міллер зупинився у проході між коридором і станцією, дочекався, поки висохнуть сльози, і попрямував уперед: до

вантажника «Ґай Молінарі» й до штурму.

Розділ тридцять дев’ятий. Голден

Наче позбавлений життя, «Росинант» стрімко ринув крізь

космос, прокручуючись по всіх трьох осях. Реактор

вимкнено, повітря викачано: корабель не випромінює ні тепла, ні електромагнітного шуму. Якби він не мчав до станції Тот

швидше, ніж постріл із рушниці, то ніхто й не відрізнив би його

від звичайної каменюки з поясу астероїдів. «Ґай Молінарі»

майже за пів мільйона кілометрів позаду волав у простір про

невинність «Росі» до всіх, хто міг почути, і палив двигуни на

гальмування, розпочинаючи тривале сповільнення.

Радіо вимкнене, тому повідомлення Голден чути не міг — але

він допоміг його скласти, тож слова все одно відлунювали

у голові.

«Увага, увага! Унаслідок нещасного випадку вибух на перевіз-нику “Ґай Молінарі” зірвав із кріплень великий вантажний

контейнер. Попередження всім кораблям на шляху: контейнер

летить на великій швидкості неконтрольованою траєкторією.

Увага, увага! Унаслідок нещасного випадку...»

Вони довго обговорювали, чи варто взагалі щось транслювати

у відкритий ефір. Станція Тот була таємною операцією — тож

напевно використовувала лише пасивні сенсори. Якби вона

обмацувала все навколо радаром чи ладаром — то сяяла б, наче

різдвяна ялинка. «Росинант» мав змогу, вимкнувши реактор, підкрастися до станції непоміченим.