Читати книгу - "I прокинеться Левіафан, Джеймс С. А. Корі"

можуть спровокувати негайну контратаку, якщо їх якимось

чином помітять. Отже, краще не тихо скрадатися, а голосно

стукати в центральну браму — і розраховувати на паніку

супротивника.

За планом служба безпеки на Тоті їх просканує, побачить

велику брилу металу, що мчить незмінним вектором і не має

видимих систем підтримки життєдіяльності, й ігноруватиме

достатньо довго, аби дати змогу наблизитися. Системи оборони

станції можуть виявитися смертельними для «Росинанта»

здалеку. Але зблизька спритний кораблик зуміє, маневруючи

довкола неповороткої станції, розрізати її на шматки. Історія

з контейнером мала виграти їм трохи часу, поки служба безпеки

супротивника допетрає, що до чого.

Фред — а з ним і решта штурмової команди — ставив на те, що

станція не відкриватиме вогонь, поки беззаперечно не

впевниться у факті нападу. У «Протогені» доклали надто багато

зусиль, аби сховати свою станцію в Поясі. Щойно вони запустять

першу торпеду, то втратять анонімність назавжди. У системі

вирує війна — сенсори військових кораблів підберуть слід

термоядерного

двигуна

торпеди

і

зацікавляться.

Відстрілюватися станція Тот буде лише за крайньої необхідності.

Теоретично.

Сидячи на самоті й маючи за повітря лише крихітну

бульбашку всередині свого шолома, Голден розумів: варто їм

помилитися, і він цього навіть не усвідомить. «Росі» летить

наосліп. Радіо вимкнене. Перед Алексом у кокпіті стоїть

механічний годинник із підсвіткою циферблата; пілот визубрив

сценарій до секунди. Вони не могли перевершити супротивника

в технологічних здобутках — тож використовували абсолютний

мінімум технологій. Якщо план не спрацює і станція відкриє

вогонь — «Росі» без будь-якого попередження зійде на хмарку

водяної пари. Колись давно Голден мав стосунки з буддисткою, для якої смерть — лише інший стан буття. Люди, казала вона, бояться тільки невідомого, що чекає по той бік переходу. Смерть

без попередження була найліпшим варіантом — бо відбувалася

без страху.

Тепер він мав контраргументи.

Аби зайняти чимось думки, заходився повторювати план. Коли

вони наближаються на відстань плювка до станції Тот, Алекс

запус кає реактор і гальмує на майже десяти g . «Ґай Молінарі»

забиває радіоефір статикою й лазерним шумом у напрямку

станції, знешкоджуючи систему її наведення на ті кілька секунд, які потрібні «Росі» для виходу на вектор атаки. «Росі» цілить

у системи захисту, знищуючи все, що може стріляти

в «Молінарі», а тоді вантажник робить в обшивці станції діру

й висаджує всередину штурмову групу.

Слабких місць у цьому плані не бракувало.

Якщо станція відкриє вогонь раніше — просто про всяк

випадок — «Росі» загине ще до того, як устигне щось зробити.

Якщо

системи

наведення

зуміють

обійти

лазерні

й радіоперешкоди «Молінарі», то станція відкриє вогонь до

того, як «Росі» вийде на потрібну позицію. І навіть якщо план

спрацює ідеально, штурмовій групі доведеться продиратися

вглиб станції, займати коридор за коридором у напрямку до

мозкового центру. Навіть найкраща космопіхота внутрішніх

планет страшилася абордажного штурму і мала на це всі

підстави. У незнайомих металевих коридорах без жодного

укриття, де на кожному перехресті чигає засідка, люди гинули

дуже просто. У жодній із тренувальних симуляцій, які Голден

бачив за час служби на земному флоті, піхотинці не змогли

поліпшити показник — 60 відсотків втрат. І то були піхотинці

внутрішньої планети — з роками тренувань за плечима

й найкращим бойовим спорядженням. А тут — ковбої-аматори

ОПА з усім, що нашкребли в останню хвилину.

Але найбільше хвилювало Голдена навіть не це.

Найбільше турбувала його велика, трохи тепліша за решту

космосу пляма за кілька метрів над станцією. «Молінарі»

запримітив її на радарі й попередив про неї якраз перед тим, як

відпустити. Команда «Росі» вже мала справу з кораблями-невидимками — й ніхто не сумнівався, що там зачаївся ще