Читати книгу - "Твори у дванадцяти томах. Том дванадцятий"

шістнадцяти і хлопчака років восьми-дев'яти, який переліз через канати всередину загороди. Дівчатка тримали його за руки, та пустун, збуджено-веселий, пручався і намагався вирватись. Тоді я не надав цьому значення — велика біда, просто дитячі пустощі, — і тільки пізніше, після того, що трапилось, ця сценка виразно постала мені перед очима.

— Пильнуй їх, Джордже! — гукнув я своєму помічникові. — Нам ще тільки нещасливих випадків бракувало!

— Добре, Чарлі, — відказав той, — пильнуватиму.

Джордж Гуппі допомагав мені при запусках безліч разів; він був настільки витриманий, спокійний та розсудливий, що я цілком покладався на нього і міг довірити йому життя без жодних вагань. Обов'язком Джорджа було слідкувати за наповнюванням повітряної кулі, а крім того, він повністю відповідав за справність парашута.

«Маленьку Нассо» вже наповнили повітрям, і троси, якими її було закріплено, напнулись до краю. Парашут лежав розгорнений на землі, а попід ним — трапеція. Я відкинув убік пальто, приготувався й дав команду на зліт. Ви знаєте, що перший поштовх при злеті дуже різкий; ось і тепер куля, попавши в струмінь повітря, перехилилась набік, та цим разом вона страшенно довго прибирала правильного положення. Я глянув униз і, як завше, побачив землю, що швидко даленіла від мене. І що було видно тисячі облич, які мовчки стежили за мною. І от саме це їхнє мовчання вразило мене, бо з досвіду я знав, що людям час уже було прийти до тями й заходитись шалено аплодувати мені наздогін. Та я не чув ні оплесків, ні свисту чи підбадьорливих вигуків — нічого, панувала суцільна тиша. А натомість до мене чутно долинув дзвінкий, чистий, без жодних модуляцій голос Джорджа, підсилений мегафоном:

— Спускайся, Чарлі! Спускай кулю на землю!

Що таке скоїлось? Я помахав рукою, мовляв, усе почув, та й почав розмірковувати. Може, щось не гаразд із парашутом? Чому я мушу спускати кулю на землю, а не виконувати стрибок, якого нетерпляче очікують тисячі людей? У чім справа? Отак я сушив собі голову і нараз здивувався ще більше. Земля була внизу на відстані тисячі футів, і все ж таки десь поряд чувся неголосний дитячий плач. «Маленька Нассо» мчала у височінь, мов та ракета, а плач не замовкав, не стишувався. По щирості кажучи, я трішки налякавсь; аж ось мимохіть звів очі догори, звідки долинав звук, і побачив верхи на мішку з піском, що правив за баласт на «Маленькій Нассо», хлопчика. Це було те саме хлоп'я, що ото виривалося від двох дівчаток біля канатів, — його сестер, як я довідавсь пізніше.

Так, він сидів там, нагорі, на мішку з піском, скільки сили стискуючи мотузку. Порив вітру злегка нахилив кулю, і хлопчика віднесло на кільканадцять футів убік, потім знову назад, і то так різко, що він добряче стукнувся об тугий мішок; навіть мене тоді трусонуло, а я ж бо сидів на тридцять футів нижче. Я боявся, що він зірветься вниз, та хлопчина міцно притулився до мішка і знову запхикав. Опісля мені розказували, як саме в ту мить, коли аеростат мав злетіти, малий шибеник вирвався від сестер, проліз попід тросами й встиг викараскатись на мішок. Я й досі не можу збагнути, як йому пощастило втриматись у перший момент злету.

Так от, коли я вгледів його там, мені геть усе похололо всередині, і я, нарешті, зрозумів, чому куля так довго вирівнювала курс і чому Джордж наказав мені спускатись. Якби я стрибнув з парашутом, куля б ураз перевернулась догори дном, випустила повітря і почала б швидко падати вниз. Єдина надія була — чимскоріше спускатись на землю, поки хлопчик не зірвався. Я не мав ані найменшої змоги дістатись до нього. Марна річ лізти нагору по тонкому закритому парашуту аж до нижньої частини кулі; та навіть якби це й вдалося, що робити далі? Прямо над моею головою на своєму хиткому сідалі висить хлопчина, та подолати ті п'ятнадцять футів порожняви, що відділятимуть нас, буде неможливо.

Звісно, тоді в мене пішло набагато менше часу, щоб збагнути все, ніж зараз про це розповісти; я вмить зрозумів, що увагу хлопцеву треба будь-що відвернути від страшної небезпеки. Закликавши на допомогу все своє самовладання і силкуючись не виявити власної тривоги, я гукнув:

— Гей там, нагорі, ти хто?

Хлопчик, ковтаючи сльози, глянув на мене, і лице йому проясніло. Та саме в цю мить ми потрапили у перехресний струмінь повітря; кулю закрутило й знову вирівняло, а хлопця почало розгойдувати з боку в бік, і він ще раз стукнувсь об мішок. Тоді знову почулося схлипування.

— Здорово, правда? — бадьоро спитав я, наче це була найприємніша подорож у світі, і потому хутко додав: — Як тебе звуть?

— Томмі Дермот, — долинуло у відповідь.

— Радий з вами познайомитись, Томмі Дермоте, — вів я далі. — Хотів би я знати, хто дозволив тобі летіти зі мною?

Він засміявся й сказав, що просто сам схотів собі, задля розваги. Отак ми летіли далі, а я, божеволіючи від страху за нього, сушив собі голову, що ж його ще казати. Підтримувати розмову — це було все, що я міг зробити; життя хлопчика залежало від того, чи зможу я забалакати його, щоб він не думав про небезпеку. Ми летіли на висоті чотири тисячі футів, а внизу, ген-ген аж до обрію, стелився пишний краєвид. Я показав хлопчикові Сан-Франціську бухту, схожу на величезне спокійне озеро; місто, повите димним серпанком; Золоту Браму в океанській імлі; а понад усім — ясні обриси гори Томалпайс, наче викарбуваної на небесному тлі. Просто під нами можна було розглядіти кабріолет, що, здавалося, ледь пересувавсь; але з досвіду я знав — люди, які сиділи в ньому, щодуху гнали коней нашим слідом.

Невдовзі хлопцеві набридло роздивлятись довкола, і я помітив, що його бере страх.

— Хотів би ти стати аеронавтом? — спитав я.

Томмі зразу ж підбадьоривсь і поцікавився:

— А ви маєте добру платню?

«Маленька Нассо», тим часом охолоджуючись, почала свій повільний спуск і зустрічні струмені повітря раз у раз її нещадно шарпали. Хлопця стало кидати з боку в бік, і він знову дуже боляче забився об мішок. Губи йому затремтіли, і він знову розплакався. Марно я пробував обернути все на жарт. Його сміливість танула, і я з острахом чекав, що от-от на моїх очах він зірветься вниз.

Я був у відчаї. Та нараз мені спало на думку, що один страх можна вибити іншим страхом і я, насупившись, сердито загорлав:

— Ти мені добре тримайся за