Читати книгу - "Твори у дванадцяти томах. Том дванадцятий"

— В-в-второпав, сер, — проскімлив він. Очевидно, мої слова подіяли — до мене було ближче, ніж до землі, і для хлопчика моя погроза була страшнішою від падіння.

— А ти добре там влаштувавсь, на м'якенькому, — вів я далі і запевнив: — А тут у мене перекладка вузька й тверда, на ній дуже мулько сидіти.

Та в хлопця на думці було вже інше; він геть забув про біль у пальцях і поцікавивсь:

— А коли ви будете стрибати? Це ж головне, що я хотів подивитись.

Мені було шкода розчаровувати його, але стрибати я не збирався. Хлопчик почав сперечатись.

— Таж це написано в програмі, — запротестував він.

— А то байдуже, — відказав я. — Щось мені не хочеться сьогодні стрибати, я просто спущу кулю додолу. Це моя куля, і я можу робити з нею все, що завгодно. Крім того, ми вже майже приземлились.

І справді, земля швидко наближалась. А цей хлопчисько ще й вичитувати мені почав, що негарно з мого боку так розчаровувати публіку. Він переконував мене робити стрибок, а я з легким серцем підтримував суперечку, виправдовуючись, як тільки міг, аж поки ми промайнули евкаліптовий гай і пірнули назустріч землі.

— Тримайсь міцніш! — гукнув я і, схопившись руками за трапецію, повис на ній, щоб приземлитись на ноги.

Ми пронеслися повз клуню, до смерті перелякавши курей на подвір'ї, ледь не заплутались у мотузках для білизни, і знову злетіли вгору над скиртою сіна; і все це так блискавично, як оком змигнути. Приземлилися ми в садку, і коли, нарешті, мої ноги торкнулись твердого грунту, я зупинив кулю, пообертавши трапецію кілька разів круг яблуні.

Мені бувало всяко: і куля загорялася в повітрі, і на карнизі одинадцятиповерхового будинку доводилось висіти; а ще якось, коли невчасно розкрився парашут, я пролетів, мов куля, шістсот футів додолу. Та ніколи в житті не почувавсь я таким слабим, таким змученим і безсилим як тоді, коли, похитуючись, приступив до цілісінького хлопця і схопив його за руки.

— Томмі Дермоте, — сказав я, трохи прийшовши до тями. — Томмі Дермоте, зараз я покладу тебе на коліна й відлупцюю так, як іще не лупцювали жодну дитину за всю історію людства!

— Ні-ні! — закричав він, випручуючись. — Ви ж обіцяли не робити цього, якщо я міцно триматимусь.

— Атож, обіцяв, — мовив я, — та все одно я тебе налупцюю. Ті, хто літає на повітряних кулях, — то кепські, безвідповідальні люди, і я тебе зараз навчу триматися подалі від них та й від повітряних куль теж.

І я таки дав йому прочухана — може, не найбільшого за всю історію людства, але таки напевне найбільшого у хлопцевому житті.

А проте ця історія геть зламала мене, вичавила, немов цитрину.

Я порвав контракт із трамвайною компанією і перегодом став літати на балонах з воднем. Що не кажіть, а газ таки набагато безпечніше.

В ЗАТОЦІ ЄДО

Він загубив гаманця десь на Театральній вулиці. Рантом юнакові пригадалося, як його досить брутально штовхнули були на мосту через один з каналів, що перетинають ту велелюдну міську артерію. І, можливо, саме цю мить якийсь косоокий кишеньковий злодюжка зі спритними пальцями тішиться тими п'ятдесятьма з лишком ієнами, що лежали в його гаманці. А втім, подумалось Елфу, він міг і сам загубити гаманця просто через неуважність. У двадцяте, вже без будь-якої надії, заходився він перетрушувати всі свої кишені. Але гаманця ніде не було.

Держачи руку в порожній задній кишені штанів, юнак розгублено дивився на прудкомовного, горластого господаря ресторану, що репетував мов навіжений:

— Двадцять п'ять сен! Плати зараз! Двадцять п'ять сен!

— Та ж гаманця немає! — відмовив хлопець. — Кажу ж вам: я десь загубив його.

Господар обурено підніс догори обидві руки й заволав ще голосніше:

— Двадцять п'ять сен! Двадцять п'ять сен! Плати зараз!

Їх уже обступив чималенький натовп, і це починало бентежити Елфа Дейвіса. «Як це безглуздо й дріб'язково, — думав він. — Стільки галасу казна через що. Але ж треба якось виплутуватись!»

Промайнула думка: а що, як кинутися спрожога крізь пакілля ніг і вирватися з натовпу, збиваючи на землю всіх, хто його спинятиме? Але, ніби розгадавши юнаків намір, один з офіціантів, опецькуватий присадистий хлопак з лихим блиском у перекошеному оці, вхопив його за Руку.

— Плати зараз! Зараз плати! Двадцять п’ять сен! — заверещав ресторатор, аж охриплий від лютості.

Елф теж почервонів, тільки від приниження, і рішуче заходився ще раз трусити свої кишені. На цей раз гаманця не шукав уже, останню надію покладаючи на випадкові дрібні гроші. В бічній кишеньці піджака він намацав десятисенову монету і п'ятисеновий мідяк. Пригадавши, що недавно у нього десь ділося з кишені десять сен, він розпоров рубець і витяг монетку з глибини підбійки. Тепер він тримав у руці двадцять п'ять сен, суму, що мав заплатити за спожиту вечерю. Він перевернув долоню, і монети висипалися в руку ресторатора. Той, перерахувавши їх, відразу заспокоївся й догідливо вклонився клієнтові. Та й уся юрба догідливо вклонилась і розтанула.

Елф Дейвіс був молодий моряк. Йому щойно минуло шістднадцять. Служив він на «Енні Майн», американській звіробійній шхуні, що зайшла в Йокогамський порт відвантажити до Лондона добуті за сезон котикові шкури.

Елф оце тільки вдруге зійшов на берег і зачудовано починав знайомитися з характером східної людини. Засміявшись, коли скінчилися низькі, запобігливі поклони, він повернувся на підборах, щоб відійти, але враз перед ним постала друга проблема, а саме: як потрапити на свій корабель?

Була одинадцята година вечора. Шлюпку з «Енні Майн» вія навряд чи застане, а наймати місцевого човняра, маючи порожні кишені, здавалося не дуже принадною справою. Спускаючись до пристані, Елф пильно придивлявся, чи не побачить випадком якого товариша по судну. В Йокогамському порту немає суцільного причалу, і кораблі стоять об'якорені на зовнішньому рейді. Це дає змогу кільком сотням куцоногих чоловіків заробляти собі на прожиття перевозом пасажирів з кораблів на берег і з берега на кораблі.

З десяток цих човнярів привітали Елфа, і кожен пропонував йому свої послуги. Він вибрав найприємнішого, літнього, добродушного на вигляд чоловіка з усохлою ногою. Елф сів до нього в човен. Було темно, і хлопець не бачив, що старий човняр робить. Але той, очевидно, й не думав відчалювати від берега та пливти до корабля. Нарешті човняр пришкутильгав до Елфа і, втупивши йому в обличчя очі, сказав:

— Десять сен.

— Та я знаю, що десять сен, —