Читати книгу - "Повітряний замок, що вибухнув"

двох головних моментах. Описуючи те, що сталося під час бійки в Сталлархольмі, вона уперто стверджувала, що в ногу Карлу Маґнусу, інакше Маґґе Лундіну, випадково вистрелив Сонні Ніємінен — тієї миті, коли вона припечатала його електрошокером. Звідки у неї взявся електрошокер? Вона пояснила, що конфіскувала його в Маґґе Лундіна.

Бубланськи з Мудіґ дивилися на неї із сумнівом, але яких-небудь доказів або свідків, здатних спростувати її пояснення, не було. Можливо, спростувати її слова міг би Сонні Ніємінен, але він узагалі відмовлявся говорити що-небудь з приводу того дня. Насправді він просто не мав уявлення про те, що сталося в перші секунди після того, як Лісбет застосувала до нього електрошокер.

Відносно поїздки до Госсеберґи Лісбет заявила, що поїхала туди з метою зустрітися з батьком і вмовити його здатися поліції.

Вигляд у Лісбет Саландер був щирий.

Ніхто не міг зрозуміти, говорить вона правду чи ні. Анніка Джанніні з цього приводу нічого не знала.

Точно знав, що Лісбет Саландер поїхала до Госсеберґи з метою раз і назавжди розібратися з батьком, лише Мікаель Блумквіст, але його незабаром після поновлення судового розгляду випровадили із зали. Про те, що вони з Лісбет Саландер вели довгі нічні розмови в Мережі, коли вона лежала в цілковитій ізоляції в Сальгренській лікарні, нікому відомо не було.

Сам момент звільнення ЗМІ цілком проґавили. Якби їм відомий був точний час, поліцейське управління окупував би величезний натовп представників преси, але після переполоху, що вибухнув удень, коли вийшло число «Міленіуму» і виявилося, що одні поліцейські із Служби безпеки заарештували інших, репортери перебували в знемозі.

«Та, з каналу ТБ-4» за традицією була єдиною журналісткою, що виявилася повністю в курсі справи. Її годинний репортаж став класикою і за кілька місяців отримав премію як краща інформаційна програма року.

Соня Мудіґ вивела Лісбет Саландер з поліцейського управління, просто спустившись з нею і Аннікою Джанніні в підземний гараж, а потім відвезла їх машиною до офісу Анніки на площі Чюркуплан. Там вони пересіли в машину Анніки Джанніні. Анніка почекала, поки Соня Мудіґ зникне з очей, завела мотор і поїхала в бік району Сьодермальм. Коли вони проминули будинок Риксдагу, Анніка порушила мовчанку.

— Куди? — спитала вона.

Лісбет на кілька секунд задумалася.

— Можеш висадити мене десь на Лундаґатан.

— Міріам By там немає.

Лісбет скоса подивилася на Анніку Джанніні.

— Вона майже відразу, щойно вийшла з лікарні, поїхала до Франції. Якщо захочеш з нею зв’язатися, то вона живе у батьків.

— Чому ти мені не говорила?

— Ти не запитувала.

— Гм.

— Їй треба було відключитися. Мікаель дав мені вранці оце, сказавши, що тобі це може знадобитися.

Вона передала Лісбет в’язку ключів, і та взяла її, не кажучи ні слова.

— Спасибі. Можеш висадити мене десь на Фолькунгаґатан?

— Ти не хочеш говорити мені, де живеш?

— Пізніше. Я хочу, щоб мені дали спокій.

— Добре.

Покинувши будинок поліції, Анніка увімкнула мобільний телефон, і той почав пищати, якраз коли вони проїздили Шлюз. Анніка поглянула на дисплей.

— Це Мікаель. Він в останні години телефонує кожні десять хвилин.

— Я не хочу з ним розмовляти.

— Твоя справа. Але можна я поставлю тобі особисте запитання?

— Ну?

— Що тобі все-таки зробив Мікаель, що ти його так дуже ненавидиш? Адже коли б не він, тебе, швидше за все, запроторили б сьогодні до божевільні.

— Я Мікаеля не ненавиджу. Він нічого мені не зробив. Просто зараз не хочу з ним зустрічатися.

Анніка Джанніні поглянула на свою підзахисну.

— Я не збираюся втручатися в твої особисті справи, але ти в нього закохана, чи не так?

Лісбет дивилася в бічне скло, нічого не відповідаючи.

— Мій брат страшенно безвідповідальний, коли справа стосується жінок. Він трахається направо і наліво, не розуміючи, якого болю може завдати жінкам, які розглядають його як щось більше, ніж випадкового бойфренда.

Лісбет поглянула їй в очі.

— Я не хочу обговорювати з тобою Мікаеля.

— Гаразд, — погодилася Анніка. Вона припаркувалася біля хідника, трохи не доїжджаючи до Ерстаґатан. — Тут підійде?

— Так.

Вони трохи посиділи мовчки. Лісбет не робила спроб відчинити дверці машини. Через деякий час Анніка заглушила мотор.

— Що буде далі? — спитала зрештою Лісбет.

— Далі… починаючи від сьогодні ти більше не вважаєшся недієздатною і можеш робити, що хочеш. Сьогодні в суді ми добилися свого, але ще залишаються деякі бюрократичні формальності. У Комітеті з нагляду за органами опіки та піклування підуть розгляди з приводу відповідальності за те, що сталося, і виникнуть питання про компенсацію і таке інше. Та й розслідування злочинів триватиме далі.

— Мені не потрібна жодна компенсація. Я хочу, щоб мені дали спокій.

— Я розумію. Але твоє бажання не має великої ваги. Цей процес піде незалежно від тебе. Я запропонувала б тобі найняти адвоката, який зможе представляти твої інтереси.

— А ти не хочеш бути моїм адвокатом і далі?

Анніка потерла очі. Після такого важкого дня вона почувала себе геть спустошеною. Їй хотілося поїхати додому, прийняти душ і підставити чоловікові спину для масажу.

— Не знаю. Ти мені не довіряєш. А я не довіряю тобі. У мене немає жодного бажання втягуватися у тривалий процес, де мої пропозиції або спроби що-небудь обговорити наштовхуватимуться на глухе мовчання.

Лісбет довго сиділа мовчки.

— Я… я погано вмію підтримувати стосунки. Але насправді я тобі довіряю.

Це прозвучало як вибачення.

— Можливо. Твоє невміння підтримувати людські стосунки — не моя проблема, але вона стане моєю, якщо мені доведеться представляти твої інтереси.

Мовчання.

— Ти хочеш, щоб я і далі була твоїм адвокатом?

Лісбет кивнула. Анніка зітхнула.

— Я живу на Фіскарґатан, дев’ять. Над площею Мусебакке. Ти можеш мене туди відвезти?

Анніка ще раз поглянула на свою підзахисну, але врешті-решт завела машину і дозволила Лісбет показувати їй дорогу. Вони зупинилися неподалік від потрібного будинку.

— Гаразд, — сказала Анніка. — Давай спробуємо. Ось мої умови. Я представлятиму твої інтереси. Мені треба, щоб ти не ухилялася від зустрічей, коли ти мені знадобишся. Якщо мені потрібно буде знати твою думку з приводу того, як мені діяти, я хочу отримувати чіткі відповіді. Якщо я зателефоную і скажу, що ти повинна зустрітися з поліцейським чи прокурором або зробити щось інше, що стосується розслідування злочинів, значить, я оцінила ситуацію і прийшла до висновку, що це необхідно. В такому разі я вимагаю, щоб ти з’являлася в обумовленому місці, в потрібний час, без будь-яких відмовок. Ти зможеш з цим жити?

— Гаразд.

— І якщо лишень ти почнеш викидати фокуси, я припиняю бути твоїм адвокатом. Тобі це зрозуміло?

Лісбет