Читати книгу - "Історія Лізі"

— Він стер усі свої відбитки пальців.

— Атож, стер їх усі. Але ми з Жуєм знову й знову ходили туди…

— Жуєм?

— Пробачте, із Джо. Із заступником шерифа Олстоном.

Жуй, подумала вона. Мабуть, уперше вона так виразно побачила, що це були реальні люди і кожен мав своє реальне життя. Вони навіть були наділені своїми кличками. Жуй. Заступник шерифа Джо Олстон, відомий також як Жуй.

— Місіс Лендон? Ви мене слухаєте?

— Так, Дене. Ви дозволите мені називати вас Деном?

— Звичайно. Отже, ми знову й знову ходили туди, щоб усе там рознюхати, подивитися, чи нічого ми там не знайдемо, бо було чимало ознак, що він часто бував утому кар’єрі — обгортки цукерок, кілька пляшок з-під кока-коли й усе таке інше.

— Кока-коли, — тихо повторила вона й подумала: бул, Ден, бул, Жуй, бул — кінець.

— Атож, це був, мабуть, його улюблений напій, але жоден відбиток пальця на жодній із покинутих там пляшок не був тотожний із його відбитками. Єдине ототожнення, яке ми змогли зробити, було з відбитками хлопця, який украв автомобіль ще в далекі сімдесяті роки і тепер працює клерком у фірмі «Квік-е-Март», в Оксфорді. Інші відбитки, які ми зняли з пляшок, певно, також були відбитками пальців, що належали клеркам. Але вчора опівдні, місіс Лендон…

— Лізі.

Запала коротка пауза, поки він осмислював її репліку. А тоді провадив:

— Учора опівдні, Лізі, на невеличкій стежці, яка виводила з того кар’єра, я знайшов справді дорогоцінну річ — скло від плафона. Він зняв його й викинув. — Голос Бекмана посилився, в ньому зазвучали ноти тріумфу — це був тепер голос не заступника шерифа, а нормальної людської істоти. — І то була та річ, яку він брав у руки не в рукавичках і забув витерти потім! Відбиток великого пальця з одного боку й великий жирний відбиток указівного пальця — з другого! Там, де він схопився за цю штуку. Ми одержали результати ідентифікації по факсу, сьогодні вранці.

— Джон Дулін?

— Атож. Дев’ять точок збігу! Дев’ять! — Запала пауза, а тоді він заговорив знову, й голос його звучав уже не так тріумфально — А тепер, якби нам тільки вдалося зловити скурвого сина.

— Я певна, нікуди він від вас не дінеться, — сказала вона й подивилася тужливим поглядом на свій сандвіч із тунцем. Вона втратила нитку своїх думок про Аменду, але апетит до неї повернувся. Замінити цю розмову споживанням бутерброда здавалося Лізі цілком виправданою заміною, а надто в такий спекотний день. — У всякому разі, він перестав надокучати мені.

— Він покинув округу Касл-Каунті, я готовий присягтися в цьому своєю репутацією. — Нота непомильної гордості прозвучала в голосі заступника шерифа Дена Бекмана. — Думаю, тут стало для нього занадто жарко, тож він покинув свою вкрадену тачку і вшився звідси. Так само думає і Жуй. Джим Дулей та Елвіс — обидва визнали за ліпше покинути цей дім.

— Його прозвали Жуй, бо він любить жувати тютюн?

— Ні, мем, зовсім не тому. У школі він і я грали на лінії в команді «Лицарі Пагорбів Касла», яка стала чемпіоном ліги «А». «Тарани Бенґора» зуміли тричі приземлити м’яч, та ми однаково їх переграли. Ми стали єдиною командою з нашої частини штату, яка виграла золоті медалі після п’ятдесятих років. А Джо весь той сезон грав так, що його ніхто не міг зупинити. Навіть коли четверо хлопців висіли на ньому, він, можна сказати, пережовував їхню оборону й проривався вперед. Тому він і дістав своє прізвисько Жуй, і я досі його так називаю.

— А якщо я його так назву, він мене не вдарить?

Ден Бекман весело засміявся. Він був у захваті.

— Ні! Він буде дуже втішений!

— Тоді о’кей. Я Лізі, ви Ден, а він — Жуй.

— Я гадаю, так воно і є.

— І дякую вам за дзвінок. Це була чудова поліційна робота.

— Дякую за високу оцінку, мем, Лізі. — Вона відчула радість у його голосі, й це було їй приємно. — Телефонуйте нам, якщо ми зможемо зробити для вас щось іще. Або якщо цей покидьок з’явиться знову.

— Неодмінно зателефоную.

Лізі повернулася до свого сандвіча з усмішкою на обличчі й протягом усієї решти дня не думала ні про Аменду, ні про омріяний корабель «Рожеві троянди», ні про Місячне Коло. Але вночі вона прокинулася від звуку далекого грому та з відчуттям, що щось велике не те щоб гналося за нею або полювало на неї (воно начебто не хотіло завдавати собі зайвого клопоту), а подумало про неї. Думка про те, що вона присутня в розумі цієї потвори, наповнила її бажанням заплакати або заверещати від жаху. Або водночас і плакати, й верещати. Або дивитися кіно по телевізору, курити сигарети й пити міцну каву. Або пиво. Пиво, можливо, й краще. Пиво поверне їй бажання заснути. Але замість підвестися з ліжка вона вимкнула лампу на своєму нічному столику й лежала дуже тихо. «Я більше не зможу заснути, — подумала вона. — Я просто лежатиму тут тихо, поки на сході не почне розвиднятися. Тоді я зможу встати і зготувати собі каву, якої мені хочеться тепер».

Але за три хвилини після цих думок вона вже задрімала. А через десять спала глибоким сном. Трохи згодом, коли зійшов місяць, їй приснилося, що вона летить над якимось екзотичним пляжем із дрібного білого піску на чарівному килимі-самольоті БОРОШНО ПІЛСБЕРІ, її ліжко протягом кількох хвилин було порожнє, а кімната наповнилася пахощами франжипанів, жасмину та цереуса, який розквітає вночі, пахощами, за якими тужила її душа і які водночас жахали її. Але потім вона повернулася, і вранці Лізі майже не пам’ятала свого сну, сну, в якому вона летіла над білим пляжем озера, що в Місячному Колі.

8

У реальній дійсності робота з винесення книжкової змії відрізнялася лише в двох аспектах від тієї, яку вона вже бачила у своїй уяві, й та різниця була дуже малозначущою. По-перше, половина команди містера Партриджа, яка складалася з двох осіб, виявилася не хлопцем, а дівчиною — міцною дівулею років двадцяти із гаком, із кінським хвостиком кольору карамелі, який вибивався з-під фірмового кашкета бейсбольної команди «Ред Сокс». По-друге, Лізі не могла собі уявити, як швидко буде зроблено всю роботу. Попри нестерпну спеку в кабінеті (не допомагали навіть три