Читати книгу - "Ловець снів"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
І за все своє життя Дік Маккаскелл іще не бачив таких зголоднілих очей.
— У нас зачинено, — промовив він голосом, більше схожим на вороняче каркання. — Ми з моїм партнером… він у задній кімнаті… сьогодні вирішили зачинитися. Через те, що на півночі коїться. Я… тобто ми забули повісити табличку. Ми…
Він міг би продовжувати в тому ж дусі годинами, та що там годинами — днями, але чолов’яга в мисливській куртці перебив його.
— Бекон, — випалив він. — Де?
Дік зрозумів, раптово й абсолютно чітко, що якщо в нього не виявиться бекону, цей тип його вб’є. Він і так цілком може його вбити. Але без бекону… так, без бекону він це зробить точно. Але в магазині був бекон. Дякувати Богові, слава Христу, слава Окефенокі і всім тим скаженим арабам, у нього був бекон.
— Холодильник у кінці залу, там, — промовив він своїм новим незвичним голосом. Рука, яка лежала на розкритому журналі, ніби перетворилася на шматок льоду. У голові зашепотіли чужі, незнайомі голоси. Червоні думки і чорні думки. Голодні думки.
Нелюдський голос запитав:
«Що таке холодильник?»
Утомлений, дуже людський голос відповів:
«Іди отим проходом, красунчику. Відразу побачиш».
«Я чую голоси, — із жахом подумав Дік. — Ох, Господи Ісусе, ні. Люди починають чути голоси перед тим, як остаточно з’їдуть з глузду».
Чоловік пройшов повз Діка і далі центральним проходом. При цьому він помітно кульгав.
Біля касового апарата стояв телефон. Дік глянув на нього і відвів погляд. До телефону можна було дістати рукою, та й 911 стояло на швидкісному наборі, але з таким самим успіхом апарат міг бути на Місяці. Навіть якби в нього вистачило сил, щоб потягтися до слухавки…
«Я дізнаюся», — вимовив нелюдський голос, і Дік ледь чутно застогнав. Голос звучав у голові, немов хтось увіткнув йому в мозок радіо.
Над дверима висіло опукле дзеркало, корисна штука, особливо влітку, коли в магазин набиваються діти, які їдуть на водосховище разом із батьками — до Квеббіну звідси всього вісімнадцять миль[221], — на риболовлю, екскурсію чи просто пікнік. Малим паразитам так і кортить поцупити що-небудь, цукерки, жуйку або журнальчик із голими дівчатами. Тепер Дік дивився в дзеркало з жахом і захватом, спостерігаючи за чоловіком у помаранчевій куртці біля холодильника. Секунду той стояв нерухомо, потім схопив не один, а всі чотири пакети з беконом.
Після цього він, накульгуючи і нишпорячи поглядом по полицях, повернувся з беконом до каси. Він здавався небезпечним, голодним і невимовно втомленим, як марафонець на останній милі. Від погляду на нього в Діка запаморочилось у голові, наче він дивився вниз зі страшної висоти. Це було те саме, що спостерігати не за однією людиною, а відразу за кількома, коли всі товчуться, переміщуються і то потрапляють у поле зору, то виходять із нього. Дік мигцем подумав про фільм, який колись дивився, де якась божевільна баба мала сотню особистостей.
Чоловік зупинився й узяв із полиці банку майонезу, на початку проходу пригальмував ще раз і прихопив буханець хліба, після чого підійшов до каси. Дік, можна сказати, відчував утому, яка струмувала з кожної ділянки тіла чоловіка. Утому і безум.
Незнайомець поклав покупки й мовив:
— Сендвічі з беконом, на білому хлібі з майонезом. Найсмачніше.
І усміхнувся, до того втомлено, з такою несамовитою щирістю, що Дік на мить забув про страх і потягся до нього рукою.
— Містере, з вами все га…
Але рука Діка застигла, немов наштовхнулася на стіну. Мить вона висіла, тремтячи, над стійкою, потім підскочила вгору і вдарила Діка по обличчю — лясь! Після цього повільно відсторонилась і знову завмерла, ширяючи в повітрі, мов судно на повітряній подушці. Безіменний палець і мізинець склались і притиснулись до долоні.
«Не вбивай його!»
«Виходь і зупини мене!»
«Якщо розлютиш мене, можеш потім пошкодувати!»
Усі ці голоси лунали в його голові.
Рука попливла вперед, два виставлені пальці увіткнулись у ніздрі, закупоривши їх. На якусь мить вони завмерли, а потім, о Господи, почали втискатися далі. Хоч у Діка Маккаскелла було чимало сумнівних звичок, обкушування нігтів не було однією з них. Спочатку пальці просувалися насилу, затісно їм там було, але щойно потекла кров-змазка, вони мов збожеволіли. Почали звиватись, як хробаки. Брудні нігті стали розривати плоть, як кігті. Пальці просувалися все далі, все ближче до мозку. Ось уже він відчув, як ламаються хрящі, навіть почув…
«Припини, Сірий, припини це!»
І раптово пальці Діка знову стали його власними. Він із вологим ляском висмикнув їх із ніздрів. Кров ринула на прилавок, на гумовий килимок для дрібних монет із логотипом «Скоул»[222] і на роздягнену красуню в окулярах, чию анатомію він вивчав до того, як увійшла ця істота.
— Скільки з мене, Діку?
— Візьміть так! — знову це вороняче каркання, але цього разу гугняве, бо ніс був забитий кров’ю. — Ох, чорт, забирайте і йдіть! Забирайтеся звідси на хер!
— Ні, я наполягаю. Це торгівля, у якій товар певної ціни обмінюється на відповідну суму грошей.
— Три долари! — каркнув Дік. Шок уже почав діяти. Серце в грудях закалатало часто-часто, м’язи задзвеніли від припливу адреналіну. Він сподівався, що створіння забереться, але від цього ставало тільки нескінченно гірше: знати, що майбутнє, саме життя так близько, і розуміти, що все це може зникнути за примхою якогось божевільного.
Божевільний дістав потертий гаманець, відкрив і став ритись у ньому. Тривало це цілу вічність. Дікові так здалося. Поки він цим займався, з його рота, як і раніше, текла слина. Нарешті він витяг три долари й поклав їх на прилавок. Гаманець відправився назад до кишені. Потім тип понишпорив у кишені мерзенного вигляду джинсів («Як зі смітника», — подумав Дік), витяг жменю дріб’язку й кинув на килимок із рекламою «Скоул» три монети. Два четвертаки й десять центів.
— Чайові. Двадцять відсотків, — із неприхованою гордістю оголосив покупець. — Джонсі дає п’ятнадцять. Це краще. Це більше.
— Аякже, — прошепотів Дік, булькаючи кров’ю в носі.
— Гарного вам дня.
- І ви… не беріть собі того до серця!
Чоловік у помаранчевій куртці трохи постояв, опустивши голову. Дік чув, як він перебирає можливі відповіді, і йому хотілося кричати. Нарешті покупець заговорив:
— Візьму, якщо зможу. — Знову пауза. І потім: — Не треба нікому телефонувати,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ловець снів», після закриття браузера.
