Читати книгу - "Діти Мардука"

«темний-приходько» стала руйнуватися з моменту перебуванн її у земному світі, а саме від перших спогадів. Почулося дитяче белькотання, мабуть, це вже був голос самої Ліліт, а потім — щебетання дітвори, напевне, інтернатської, поміж яких виділявся низький дівчачий голос Бамбух. Щомиті частота слів згущувалися і незабаром вони вже линули суцільним потоком. Та раптом настала пауза, і враз почулися слова, мовлені Алісією Бамбулою не так давно; то був вірш, який авторка прочитала на письменницьких зборах під час прийому її до Спілки письменників.

…………………………………………………………………………………………………………………………….

Справжню суть цього вірша я збагнув тільки ось-тепер. Тоді ж значення йому не надав.

Схоже, обидві душі, перед тим як покинути плоть земної жінки, очищалися від інформації, що «налипла» на них у земному світі. Скоро одна опиниться на Темному сателіті, друга — у краї без вороття.

Ще якусь мить чулася незрозуміла скоромовка, вже притишена, а тоді Бамбула звалилася. Точніше — осіла на підлогу, затим перекинулася на спину. До неї враз підступився Лікар і спочатку перевірив пульс, потім закотив віко.

— Схоже на отруєння, — сказав.

— Так а слова, точніше голоси, двох людей… — зауважив історик.

— Таке буває. Реакція психіки на критичний стан організму. Ну, там щось відключилося — те, що контролює пам’ять. У такі хвилини людина може балакати все, що на язик навернеться.

Тим часом Курис підійшов до мене і прошепотів:

— Чоловічий голос промовляв халдейські слова.

Я сказав, що знаю і що це не отруєння. Він подивився запитально, але я промовчав. Подумки завважив, що вже в приміщенні не вчувалося запаху глинища.

І тут бліде лице жінки, яка лежала нерухомо, ледь-ледь зарожевіло, а по хвилі взялося життям. Вона розплющила повіки й подивилася карими очима. Тоді сіла і окинула поглядом палату з двадцять одним безпам’ятьком і гурт людей довкола себе. На тлустому обличчі не вгадувалося й натяку на якусь думку чи емоцію. Схоже, потужності мого звіра вистачило, щоб відправити у край без вороття не тільки сина (чи доньку) Мардука, а й темну — душу Бамбух.

— Так що ж робити? — озвалася управителька. — Може, швидку викликати?

— Почекаймо, — мовив Лікар. — Я не переконаний, що це отруєння. По-перше не пішла піна, а по-друге, ми також їли й пили те ж саме, що й вона. — Він окинув поглядом кожного, запитав: — Як ви почуваєтесь?

Не озвався ніхто.

Над Бамбулою схилився редактор, запитав:

— Як вас звати?

— Не знаю, — відказала жінка.

— Хто ви? — знову поцікавився журналіст.

— Не знаю, — була відповідь.

Тим часом управителька нервувала.

— Ну, треба ж щось робити, — сказала; в її голосі бриніли панічні нотки.

— Для початку її треба посадити на стілець, — сказав Курис.

А я подумав: «На тілець біля двадцять другого ліжка. Тепер безпам’ятьків буде стільки ж, скільки літер у халдейському алфавіті. Треба поцікавитися, яка назва останньої літери і яке число їй відповідає».

Історик усе збагнув. Крім одного — куди поділися два мешканці з плоті жінки, котра сиділа на підлозі — чи справді вони вирушили кожен у свій край, а чи знайшли «домівку» у комусь, хто перебував у палаті — членів комісії чи безпам’ятьків.

Озвалася матінка Параскева:

— Слід потелефонувати колишньому кураторові. Ця жінка, схоже, не спроможна виконувати свої обов’язки.

Управителька ніби тільки й чекали на цю пораду. Вона вихопила з кишені халата телефон і увімкнула його на гучність.

— Що сталося, — почувся чоловічий голос по кількох гудках.

Молодиця точно описала словами ситуацію, що склалася. У відповідь чоловічий голос попрохав дати телефон редакторові.

— Схоже, маємо ще одного «непомнящого», — повідомив журналіст. — Потрібен новий куратор.

Чоловік на тому кінці сказав, що так одразу не може вирішити, як нам бути, і пообіцяв подзвонити згодом. Тим часом Бамбула підвелася на повен зріст; це знову була могутня баба, але тільки у плані тіла. З неї кудись подівалася тваринна енергетика. Лікар і Параскева взяли її під руки й повели до останнього — двадцять другого ліжка. Стілець зарипів під вагою тілес, які не вміщалися на сидінні. Відтак Лікар повторив запитання журналіста до Бамбули і отримав ту ж саму відповідь — «Не знаю».

Я гарячково, хоч і крадькома, оглянув усіх безпам’ятьків і членів комісії. Ознак сина Мардука ні на кому не завважив. Мій звір, який зараз ні чим себе не виказував, був надійним індикатором як на темного, так і на прибульця. До того ж я розумів, що для того, щоб когось «очолити», синові Мардука потрібен близький контакт. А такого у Бамбули не було ні з ким.

І тут просигналило у кишені управительки.

— Так, — сказала вона, піднісши телефон до вуха, і вмить перемкнула його на гучність.

— Коли вона вирубилася? — почулося запитання.

Відповів редактор:

— Чверть години тому. З точністю до півхвилини. До речі, вона опритомніла, але тепер це вже інша істота.

— Он воно як. Дива якісь… Чоловіка, котрий прислав її до нас, учора заарештували. З’ясувалося, що за ним великий кримінал тягнеться з минулої влади. Але не це дивно. Чверть години тому він також став «непомнящим». Саме тоді, коли знепритомніла Бамбула. Мені щойно повідомили про це.

— Справді цікаво, — мовив журналіст. — А нам як бути?

— А ніяк. У Києві сказали, що кураторів тепер обиратимуть самі члени комісії з когось із своїх. Штатний розклад залишається той самий, тільки куратор поєднуватиме обов’язки одного з членів комісії. Звісно з надбавкою до зарплати. Ага, ви переконані, що Бамбула стала «непомнящою»?

— Так, — відказав редактор.