Читати книгу - "Одіссея найкращого сищика республіки"

— Ламайте меблі, — прошепотів я. — Нам потрібна барикада, щоб захищатися від куль.

— Що ви тим бурчите? — нервувався Ігнатов.

— Дивуюся, що ти живий, собако! Я ж так старався тебе пристрелити!

— А ви щасливчик! Це ж треба — таке утнути і залишитися живим! Але далі що? Здавайтеся, інакше ми вас перестріляємо! — пригрозив Ігнатов, а капітан щось залопотів по-своєму. — Не ламайте меблі, негідники! Ці каюти нещодавно відремонтували!

Капітан почув, як мої товариші відривають від підлоги шафу, стіл, ліжка, кілька тумб, стільці — все, що було в каюті. — Я рахую до п’яти! Той, хто не вийде, буде вбитий!

— А той, хто вийде? — спитав я. — Що ви зробите з тими, хто вийде?

— Іване Карповичу, не вірте їм, не вірте! — зашепотів Володінька. Я й не збирався, мені просто потрібно було трохи затягнути час, а ще я прислухався, щоб зрозуміти, де капітан.

— Капітан дасть вам човен, і пливіть, куди хочете! Він пообіцяв! — запевнив Ігнатов.

— У такий шторм вийти в море на човні? Та це ж певна смерть!

— Ну тоді він залишить вас на острові. День-два — і вас хтось підбере. Тут же ходить багато кораблів. Та не ламайте ви меблі! — закричав Ігнатов, і капітан закричав. Мабуть, переживав за ремонт. Думав швиденько заробити, а не вийшло. — Все, рахую до п’яти! Один!

Я вистрелив кілька разів, Ігнатов закричав, але, здається, лише з переляку, а не тому, що я його поранив. Моряки теж почали стріляти. Я сподівався, що набоїв в них небагато. Бо в нас їх було зовсім обмаль. Ми ж витратили майже все на бій з арнавітами, а відновити запаси не встигли.

— Бережіть набої, бережіть! — зашепотів я.

— Іване Карповичу, ви весь у крові! — Борис теж шепотів, десь поруч.

— Нічого, поранення неважкі. — заспокоїв я. — Меблі під двері!

Ми посунули шафу. Вчасно, бо матроси знову спробували вибити двері. І знову стріляли. Потім почали стріляти з сусідньої каюти і з коридору. Кулі з гвинтівок пробивали стіни, але дуже втрачали у швидкості й застрягали в меблях, за якими ми поховалися. Два столи, крісла, стільці, ліжка. Ми все перекинули і побудували цілу барикаду.

— Ну що там, Іване Карповичу, не передумали здаватися? — спитав Ігнатов.

— А ви? — спитав я, і він зареготав. Якось зовсім не весело. — Іване Карповичу, краще здавайтеся. Бо ж ми розраховуємо узяти за вас багатий викуп. Тому нам немає сенсу вас убивати. Ми залишимо вам життя, якщо ви зараз вийдете. Ваші товариші взагалі нас не цікавлять. Чуєте? Не цікавите ви нас! Ми просто заберемо Підіпригору, візьмемо гроші й залишимо вас на острові, а самі попливемо до Туреччини. Там за Підіпригору дадуть дуже добру ціну! Здавайтеся, так усім буде краще! А якщо не здастеся, ми вас знищимо! У нас три десятки людей, у нас гвинтівки, нарешті, у нас харчі й вода! А у вас — нічого! Ви приречені! Або здаєтеся на наших умовах, або загинете!

— Ігнатов, ти дурень, якщо думаєш, що нас можна легко обдурити! — крикнув Котомкін.

— Ну, якщо хочете померти, я тут безсилий! — крикнув Ігнатов.

Вони, здається, про щось балакали з капітаном.

— Борю, про що вони говорять? — спитав я пошепки.

— Погано чути. Але, здається, Ігнатов пропонує проламати стелю і атакувати згори. А капітан не хоче псувати пароплав. Ігнатов розповідає, що в нас дуже багато грошей і капітан зможе купити новий пароплав. Капітан не дуже вірить.

— Кляті гроші, — прошепотів я. У котре переконався, що дурні гроші до добра не доводять.

— Що будемо робити, Іване Карповичу? — пошепки спитав Котомкін.

— Промацайте підлогу і стелю. Чи немає якихось люків.

— Вони щось говорять про дим. — Борис прислухався.

— Про дим? Що про дим?

— Не знаю. Капітан кудись вийшов.

Ми сиділи в темряві і слухали. Моряки заспокоїлися, на штурм більше не лізли, перемовлялися.

— У когось є сірники чи запальничка? — спитав я.

— Тут була свічка. Зараз спробую знайти, — сказала Алевтина.

— Сірники є, — повідомив Сільванський.

— Іван Карпович поранений. Йому треба перев’язати рани. Хтось уміє? — спитав Борис.

— Я вмію. Доводилося перев’язувати пораненим товаришам. — Котомкін присів поруч зі мною. Алевтина знайшла свічку, запалила. — Нічого собі, ви весь у крові.

— Бік, плече, рука, — сказав я. — Всі тримайте зброю напоготові. Але при нападі берегти набої. Першим стріляє Борис, потім, якщо треба, приєднуються інші. Бити прицільно.

— Алевтино, дайте чисту сорочку! — попросив Котомкін. — Може, у вас і розчин йоду є?

— Є, зараз