Читати книгу - "Одіссея найкращого сищика республіки"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Я був упевнений, що Борис теж погодиться і... Пролунав крик і почувся тупіт багатьох ніг у коридорі. Я наставив браунінг на двері, де з’явився натовп озброєних матросів. Кілька гвинтівок і пістолетів, рушниці, ножі. Вони зупинилися й дивилися на мене, я на них.
— Іване Карповичу, вам краще здатися, — почув я голос Ігнатова. Того самого, якого ми врятували з арнавітського полону й довезли до Салонік. — Я вас упізнав, упізнав! Здавайтеся, шановний. Ви, звісно, найкращий сищик імперії, але для куль це не суттєво.
Ігнатов у дверях не з’являвся, ховався за перетинкою.
— Де капітан? — спитав я.
— Тут капітан, тут, — почув я голос Спиридона.
— Так вийдіть і скажіть, що сталося! — Я зобразив обурення.
— Він не вийде, не вийде, Іване Карповичу! — прокричав Ігнатов. — Я пояснив, яка ви небезпечна людина і як добре стріляєте!
— Що ви тут робите, Ігнатов? — спитав я.
— Мені стало цікаво, куди це мандрує таке високоповажне товариство! Я відчув запах грошей. У мене на них нюх! І він мене не підвів! Гроші справді є! І вони потрібні нам!
— Ми заплатили за плавання!
— Я кажу не про ті копійки! Я кажу про справжні гроші! Ті, які ви ділили! Я підслухав усі ваші розмови, — пояснив Ігнатов, а я пожалкував, що не залишив його в горах. Бачив же, що він негідник. — Чесно кажучи, сподівався, що ви перестріляєте одне одного і полегшите нам роботу. Та ви чомусь вирішили розійтися миром. Це взагалі-то нетипово. Жадібність мусила б засліпити, але ви завадили. Довелося втрутитися. Покладіть зброю, Іване Карповичу. У вас немає жодних шансів.
— А які шанси у мене будуть, коли я залишуся без зброї?
— Іване Карповичу, ось ваш товариш, — сказав Ігнатов. У кутку дверей біля підлоги з’явилася скривавлена голова Бориса. Здається, непритомного. — Вам же неприємно буде, якщо я його пристрелю?
Ігнатов засміявся. Він боявся визирнути у двері. Я подумав, що він стоїть за перетинкою, яку з близької відстані куля мусить пробити. Ще подумав про те, що команда неодмінно вб’є нас. Ми — якісь невідомі чужоземці, що крадькома сіли на пароплав. Хто шукатиме і хто питатиме, тим паче зараз, під час війни? Вбити, поділити гроші й гуляти. Іншого варіанта в цих товаришів не було. А як так, то варто мені було лише покласти пістолет — і життя моє закінчилося. І не тільки моє.
— Іване Карповичу? — перепитав Ігнатов. Матроси вороже дивилися на мене. — Чи капітану таки віддати наказ, щоб вас розстріляли?
— Добре, — кивнув я. — Зроблю, як ви скажете.
Я неквапливо підійшов до тіла Аляб’єва, присів і підняв покійного. Він був важкий, але коли хочеш жити, звідки тільки й сили беруться. Розрахунок мій був на те, що матроси не розуміють наших розмов із Ігнатовим і не почнуть одразу стріляти, бо подумають, що я роблю те, що від мене вимагалося. І вони не стріляли.
— Що ви там робите? — спитав Ігнатов.
— Те, що ви сказали, — збрехав, аби його заспокоїти.
Виставив плече, на яке спер Аляб’єва, лівою рукою схопив краватку на його товстій шиї, кулаком уперся під підборіддя. Рухом усього тіла відірвав труп від підлоги й покрокував до дверей каюти. Матроси розгубилися, один щось закричав капітану, той закричав у відповідь.
— Вогонь! Вогонь! — заверещав Ігнатов, який здогадався, що сталося щось не те. Але матроси не розуміли російської й тим дали мені кілька секунд. Почали стріляти тільки тоді, коли я вистрелив. Спочатку в перегородку, за якою ховався Ігнатов. Потім у матросів. Лівою рукою я тримав тіло Аляб’єва, яке поклав на себе, наче щит, а правою стріляв. Удар, іще один — боляче! — іще. Це кулі пробивали труп і впиналися у мене. Несподівано закричав Котомкін, і згасло світло. Він здогадався розбити лампу під стелею.
— Зброю! — заволав я, щоб люди розбирали пістолети з торби, яка залишилася у кімнаті. Дотягнув тіло до дверей і викинув його в коридор, прямо на матросів. Вони повалилися й від несподіванки стріляли абикуди. Я нахилися, щоб затягти до каюти Бориса, коли побачив, що він вже поплазував всередину. Чи опритомнів, чи раніше вдавав непритомного. Я відскочив у глибину каюти, впав і спробував знову прикритися тілом, цього разу Туманова. Грюкнули двері.
— Меблі! Треба підперти двері! — закричав Котомкін, який швидше за всіх метикував, що треба робити. Кулі пробивали отвори у дверях, через які в каюту потрапляли промені світла з коридора. Матроси почали ламати двері. — Меблі!
— Вони прибиті! — закричав Сільванський.
— Ламай! — гримнув Котомкін, який уже теж почав стріляти, щоб відігнати матросів. Я перезарядив браунінг. Почув хрускіт. Матроси ламали двері, в каюті ламали меблі. Теж почав стріляти. Крики і удари по дверях припинилися. Матроси відступили. Двері були всі в дірках.
— Ви живі? — спитала тихо Сара.
— Живий.
— Цілі?
— Не дуже. — Я важко підвівся. Біль у боку, в правій руці, у плечі.
— Іване Карповичу! — Мене підхопив Борис. — Як ви?
— І що
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Одіссея найкращого сищика республіки», після закриття браузера.