Читати книгу - "Quo vadis"

Тож якщо душа є чимось більшим, ніж вважає Піррон, то моя залетить до вас по дорозі на край Океаносу й сяде біля вашого дому в образі метелика або, як вірять єгиптяни, яструба.

Інакше прибути не можу.

А тим часом нехай вам Сицилія перетвориться на сад Гесперид, нехай польові, лісові й джерельні німфи розсипають вам квіти по дорозі, і по всіх акантах у колонах вашого дому нехай гніздяться білі голуби».

Розділ LXXIV

Дійсно, Петроній не помилився. Через два дні молодий Нерва, завжди до нього доброзичливий і відданий йому, прислав до нього свого вільновідпущеника з повідомленням про все, що діялося в імператорському палаці.

Загибель Петронія було вже визначено. Збиралися завтра ввечері послати до нього центуріона з наказом, аби залишався в Кумах і чекав там подальших розпоряджень. Наступний гонець, якого відішлють через кілька днів, мав принести йому смертний вирок.

Петроній вислухав вільновідпущеника з незворушним спокоєм, потім сказав:

– Однесеш своєму панові одну з моїх ваз, яку тобі вручу перед твоїм від'їздом. Скажи йому також від мене, що від душі дякую йому, позаяк тепер зможу випередити вирок.

І раптом засміявсь, як людина, що її осяяла чудова думка й вона тішиться заздалегідь її здійсненням.

І того ж іще вечора його раби розбіглися, запрошуючи всіх августіанів і августіанок, які перебували в Кумах, на бенкет до чудової вілли арбітра елегантності.

А сам писав у пообідній час у бібліотеці, потім прийняв ванну, після чого звелів вестиплікам себе одягти і, чудовий, ошатний, подібний до божества, зайшов до триклінію, щоби кинути погляд знавця на приготування, а після цього – до саду, де отроки та юні гречанки з островів плели із троянд вінки до вечері.

На обличчі його не було видно й тіні тривоги. Слуги дізналися, що бенкет буде чимось надзвичайним, тільки з його розпорядження дати особливі нагороди тим, ким був задоволений, і злегка відшмагати всіх, чия робота не припала йому до смаку або хто до цього заслужив догану й покарання. Цитристам і співакам пообіцяв щедру плату і насамкінець, усівшись у саду під буком, крізь листя якого проникало сонячне проміння, мережачи землю світлими плямами, покликав до себе Евніку.

Прийшла в білих шатах із галузкою мирту в волоссі, прекрасна, як Харита, й Петроній посадив її коло себе і, легко торкнувшись пальцями її скроні, почав дивитися на неї з таким захватом, із яким знавець дивиться на божественну статую, що вийшла з-під різця майстра.

– Евніко, – звернувся до неї, – чи знаєш ти, що давно вже не є рабинею?

А вона підвела на нього свої спокійні, блакитні як небо очі й заперечливо похитала головою.

– Є, пане, завше, – відповіла.

– Але, може, цього не знаєш, – мовив далі Петроній, – що ця вілла й ці раби, які там плетуть вінки, і все, що в ній є, і поля, і стада, віднині належать тобі.

Евніка, почувши це, відсунулася несподівано від нього й голосом, у якому забринів раптовий неспокій, запитала:

– Навіщо ти мені це говориш, пане?

Потім наблизилася знову й почала дивитися на нього, кліпаючи переляканими очима. За хвилину обличчя її зробилося блідим як полотно, а він усе всміхався й урешті сказав одне тільки слово:

– Так!

Настало мовчання, тільки легкий подих вітерцю ворушив листя бука.

Петроній міг і дійсно подумати, що перед ним статуя, вирізьблена з білого мармуру.

– Евніко! – сказав. – Хочу померти спокійно.

І дівчина, поглянувши на нього з нестямною усмішкою, прошепотіла:

– Слухаю тебе, пане.

Увечері гості, які бували вже не раз на бенкетах Петронія і знали, що в порівнянні з ними навіть бенкети імператора видавалися нудними й варварськими, почали сходитись юрбою, нікому й на думку не спало, що це мав бути останній «симпозіум». Багато хто, щоправда, знав, що над витонченим арбітром нависли хмари імператорської немилості, але траплялося це вже стільки разів і стільки ж разів Петроній умів їх розігнати якимось спритним учинком або одним сміливим словом, що насправді ніхто не припускав, аби йому загрожувала серйозна небезпека. Його веселе обличчя і звична безтурботна посмішка зміцнили загальну думку про це. Прекрасна Евніка, якій він сказав, що хоче померти спокійно і для якої кожне його слово було мовби пророчим словом, у божественних рисах мала цілковитий спокій і якісь дивні вогники в зіницях, які можна було сприйняти за радість. У дверях триклінію отроки з волоссям у золотих сітках клали вінки із троянд на голови гостям, попереджаючи їх водночас, за звичаєм, аби переступали поріг правою ногою. По залі плив легкий аромат фіалок; вогні світилися в лампах різнобарвного александрійського скла. Біля лож стояли дівчатка-гречанки, маючи зволожувати пахощами стопи гостей. Під стінами цитристи й афінські співаки очікували знаку свого диригента.

Накрито столи було препишно, але розкіш ця не коробила очі, не пригнічувала нікого і видавалася природною ознакою багатства.

Дух веселощів і свободи разом з ароматом фіалок панував у залі. Гості, входячи сюди, відчували, що не нависають над ними ні принука, ні загроза, як це бувало в імператора, де за не досить високу або не досить вдалу похвалу співу чи віршів можна було поплатитися життям. Водночас також, при вигляді вогнів та обвитих плющем глеків, при вигляді вин, які охолоджувалися в посудинах зі снігом, і вишуканих страв розохотилися серця учасників бенкету. Жваво загули розмови, як гуде рій бджіл над квітучою яблунею. Часом тільки переривав їх вибух веселого сміху, часом – гамір похвал, часом – занадто голосний поцілунок, прикладений до білої ручки.

Гості пили вино, схлюпнувши з чаш по кілька крапель безсмертним богам, аби здобути їхнє покровительство і прихильність для господаря. Це нічого, що багато хто не вірив у богів. Цього вимагали звичай і забобони. Петроній, поряд із Евнікою, розмовляв про римські новини, про найновіші розлучення, про любов, про флірт, про перегони, про Спікуля, що останнім часом прославився на арені, та про найновіші книги, які з'явились у Атракта і Сосіїв. Схлюпнувши вино, мовив, що робить це на честь Володарки Кіпру, яка старша й могутніша від усіх богів, єдина лише безсмертна, правічна, всевладна.

Розмова його була, як промінь сонця, який щоразу освітлює інший предмет, або як літній подих вітерцю, що гойдає квіти в саду. Врешті кивнув диригентові, й за знаком забриніли легко цитри, а молоді голоси вторили їм. Потім танцівниці з Коса, землячки Евніки, замиготіли з-під прозорих шат рожевими тілами. Насамкінець єгипетський віщун почав прорікати майбутнє гостям за кольоровими камінцями-оракулами у кришталевій посудині.

А коли вже тих