Читати книгу - "Крістіна"

і завівся. Я відпустив педаль зчеплення й натиснув на газ, саме тієї миті, коли Крістіна знову погнала вперед. Цього разу мій удар припав на її правий бік. Бампер Петунії пробив Крістінин бризковик, і пролунав рипучий скрегіт, з яким розривало метал. Крістіна похилилася на бік, її кинуло на стіну. Задзеленчало, осипаючись, бите скло. Її двигун розганявся і ревів. Лебей за кермом обернувся на мене, шкірячи зуби від ненависті.

І тут Петунія знову заглухла.

Вилаявшись низкою всіх відомих мені п’ятиповерхових матюків, я знову вхопився за ключ. Якби не моя клята нога, якби не те падіння у сніг, усе б уже скінчилося; справа була б за малим — загнати її в куток і потрощити на кусні об шлакобетон.

Та поки я заводив двигун Петунії, знявши ногу з педалі газу, щоб знову її не заглушити, Крістіна почала здавати назад — і від скреготу металу розривало барабанні перетинки. Вона задом вибралася з-під Петуніїної решітки попід стіною, залишивши позад себе покорчений шматок свого червоного тіла, бо скинула праву передню шину.

Завівши Петунію, я знайшов, як увімкнути задній хід. Крістіна відступила вглиб гаража. Усі її фари були вимкнені. На вітровому склі розсипалася ціла галактика тріщин. Злостиво шкірився зім’ятий капот.

Її радіо розривалося. Я чув, як Рікі Нельсон співає «Чекаючи в школі».

Я роззирнувся в пошуках Лі й побачив її в конторі у Вілла — вона вдивлялася в гараж. Біляве волосся потьмяніло від крові. Кров цебеніла лівою щокою і просочувала куртку. «Забагато крові з неї витікає, — ні сіло ні впало подумав я. — Занадто, чорт забирай, навіть як на рану в голові».

Її очі розширилися, і вона показала кудись повз мене. Губи за склом ворушилися беззвучно.

Порожнім простором гаража, набираючи швидкість, із ревом гнала вперед Крістіна.

Її капот на очах розрівнювався, знову прикривав собою відсік двигуна. Дві передні фари заблимали, а потім упевнено розгорілися знову. Бризковик і весь правий бік її корпуса — я бачив лише мигцем, але клянуся, це правда — вони… поставали нізвідки, з нічого виникав червоний метал і ковзав донизу гладенькими автомобільними вигинами, прикриваючи праву передню шину й правий бік моторного відсіку. Тріщини у вітровому склі збігалися досередини й зникали. А шина, зірвана з обода, була як новенька.

«У ній усе як нове, — подумав я. — Боже, поможи нам».

Вона взяла курс прямо на стіну між гаражем та конторою. Я швидко зняв держак швабри з педалі зчеплення, сподіваючись перегородити їй шлях ваговозом, але Крістіна пролетіла повз мене. Петунія здала назад, не зачепивши нічого, крім повітря. О, я був супермолодцем. Я проїхав задом через увесь гараж і розкурочив пом’яті шафки для інструментів, що вишикувалися біля стіни. З глухим металевим дзенькотом вони повалилися додолу. Крізь лобове скло я побачив, що Крістіна взяла на таран стіну, яка відділяла гараж від Віллової контори. І не пригальмувала навіть на секунду, а на повній швидкості погазувала далі.

Наступних кількох миттєвостей я не забуду ніколи — вони закарбувалися в моїй пам’яті з гіпнотичною чіткістю, я бачу їх, немов крізь збільшувальний кристал. Лі побачила, що наближається Крістіна, і, спотикаючись, позадкувала. Закривавлене волосся прилипло їй до голови. Лі перечепилася через Віллове поворотне крісло й упала на підлогу, зникнувши з очей поза його столом. Наступної миті — і я маю на увазі найменшу частку секунди — Крістіна жахнула в стіну. Велике скло, за допомогою якого Вілл контролював тих, хто приїжджав у його гараж і від’їжджав з нього, вибухнуло досередини, порснувши смертоносними стрілами уламків. Від удару Крістінин капот вигнувся догори. Кришка підскочила й перелетіла через дах, приземлившись на бетон із металевим відзвуком, дуже подібним до падіння шафок з інструментами.

Її вітрове скло розбилося, і крізь зубчастий отвір у повітря вилетів труп Майкла Каннінґема. Ноги волочилися за ним, голова була немов недоладний сплющений футбольний м’яч. Його катапультувало крізь Віллове вікно; він з важким гупанням мішка з зерном вдарився об Віллів стіл і сповз додолу. Тільки взуття вгору стирчало.

Лі закричала.

Падіння, імовірно, урятувало дівчину — скляні уламки не порізали її на клапті і не вбили. Проте коли вона підвелася з-за письмового столу, її обличчя спотворював жах, і вона не могла опанувати хвилю істерики, що її охопила. Майкл сповз зі столу, його неживі руки впали їй на плечі, і поки Лі силкувалася звестися на ноги, здавалося, що вона вальсує з трупом. Її крики вогненними кулями вистрілювали в повітря, а кров, що текла не перестаючи, спалахувала смертоносними іскрами. Лі скинула Майкла й кинулася до дверей.

— Лі, ні! — закричав я і знову вдарив по педалі зчеплення шваброю. Держак акуратно переломився навпіл, і в руках у мене лишився обрубок завдовжки п’ять дюймів. — Ойййй… ЧОРТ!

Крістіна здала назад від вікна, залишаючи на підлозі калюжі води, антифризу й моторного масла.

Я натиснув на педаль зчеплення лівою ногою, тому що більше майже не відчував болю, просто тримав ліве коліно лівою рукою, поки посував важіль перемикання передач.

Лі шарпнула двері контори й вибігла в гараж.

Крістіна метнулася до неї, цілячись розтрощеною оскаленою мордою.

Я завів двигун Петунії й загарчав на неї, і поки та проклята машина з пекла збільшувалася в лобовому склі, я побачив, що до заднього вікна притискається фіолетове, розпухле личко дитини, дивиться на мене благально, неначе просить зупинитися.

Я вдарив її з усієї сили. Кришка багажника підскочила, і порожнина під нею розчепірилася чорним ротом. Задній край занесло, Крістіна боком пролетіла повз Лі, яка мчала з такими величезними очима, що, здавалося, вони от-от проковтнуть її обличчя. Пам’ятаю бризки крові, що розліталися з хутряної облямівки капюшона її парки, крихітні крапельки, наче водоспад роси зла.

Я увійшов у драйв, був на піку своєї тривоги. Навіть якщо після всього цього мені віднімуть ногу біля паху, я все одно вестиму цей ваговоз.

Крістіна вдарилася об стіну й відскочила. Я притиснув педаль зчеплення, перевів важіль на зворотний хід, від’їхав назад на десять футів, знову вдарив по зчепленню, перекинув важіль на першу. Ревучи двигуном, Крістіна намагалася відповзти вздовж стіни. Я перерізав їй шлях ліворуч і знову вжарив по ній, зібгавши середню частину до осиної талії. Дверцята повискакували з рам угорі та внизу. За кермом сидів Лебей: то череп, то гнила смердюча камея людства, то здоровий, дебелий мужик років п’ятдесяти з армійським «їжачком» на голові, що вже почав сивіти. Він вирячався на мене зі своїм диявольським вишкіром, тримаючи одну руку на кермі,