Читати книгу - "Крістіна"

над підлогою, на три фути вище її голови. Ця полиця бігла вздовж усіх чотирьох стін гаража. Того вечора, коли ми з Арні вперше привезли сюди Крістіну, уся полиця була забита відновленими шинами й старою лисою гумою, що тільки чекала на відновлення — дивно, але це нагадало мені полиці добре укомплектованої бібліотеки. Та тепер вона була практично порожня. Тримаючись за ті навскісні перекладини, Лі гойднулася вперед, як дитина, що наміряється закинути собі ноги на плечі (у початковій школі ми таке називали «здерти шкуру з кота»). І Крістіна врізалася мордою в стіну буквально під нею. Якби Лі забарилася, піднімаючи ноги, їх би розтрощило нижче колін. Відлетів уламок хромованого металу. Дві самотні шини злетіли з полиці й велетенськими гумовими пончиками скажено застрибали по бетонній підлозі.

З приголомшливою силою Лі вдарилася об стіну головою, а Крістіна тієї ж миті дала задній хід, усі її шини зчісували гуму й плювали синім димом.

А що весь цей час робив я, спитаєте ви? «Весь цей час» тривав не так уже й довго — ось моя відповідь. Поки я шваброю «О-Сідер» тиснув на педаль зчеплення Петунії і вмикав першу, ворота ще тільки зачинялися з глухим стуком. Усе це відбулося за лічені секунди.

Лі все ще трималася за перекладини, які тримали на собі полицю, але тепер просто висіла в німому заціпенінні, похиливши голову.

Поки я відпускав педаль зчеплення, увімкнувся холодний голос розуму: «Помалу. Застопориш цього бегемота — їй кінець».

Петунія рушила. Я розігнав двигун до ревіння й відпустив педаль зчеплення повністю. Крістіна загарчала і знову кинулася на Лі. Після першого удару її капот зім’явся майже наполовину, і крізь найгостріші згини, там, де шар фарби тріснув, світився метал. Вигляд це мало такий, наче в її капота й решітки раптом виросли акулячі зубиська.

Я вдарив Крістіну спереду, на три чверті її довжини, і її розвернуло, а одна шина злетіла з колеса. «Плімут» врізався в кучугуру сміття — бамперний домкратів й викинутих запчастин, безладно навалених в одному кутку; з оглушливим гуркотом вона вгатилася в стіну, і загарчав розпечений двигун — розганявся і притихав, розганявся і притихав. Увесь лівий передній край Крістіни зім’яло від зіткнення, але вона все ще була на ходу.

Правою ногою я вдарив по гальмах Петунії і ледве сам встиг не розчавити Лі. Двигун Петунії заглух. Тепер єдиним звуком, що виповнював простір гаража, був вереск двигуна Крістіни.

— Лі! — заволав я, перекрикуючи його. — Лі, тікай!

Вона підвела на мене погляд каламутних очей, і стало видно липкі смуги крові у її волоссі — фіолетової, як я й очікував. Лі відпустила перекладини, приземлилася на ноги, але її занесло, і вона припала на коліно.

Крістіна кинулася на неї. Лі встала, зробила два хиткі кроки й опинилася в сліпій зоні, позаду Петунії. Крістіна вильнула вбік і вдарилася в передній край вантажівки. Мене жбурнуло праворуч. І одразу ж у лівій нозі спалахнув страшний біль.

— Уставай! — закричав я до Лі, силкуючись перехилитись якомога далі через сидіння й відчинити дверцята. — Уставай!

Крістіна здала назад, а коли газонула вперед, то взяла сильно праворуч і зникла з мого поля зору позаду Петунії, тільки майнула в дзеркалі заднього огляду, пригвинченому зовні до вікна з боку водія. По тому я чув тільки вереск її шин.

Майже непритомна, Лі йшла, не розбираючи дороги, сплівши руки на потилиці. Крізь пальці текла кров. Вона підійшла до решітки Петунії, а тоді просто спинилася переді мною.

Щоб знати, що станеться далі, мені бачити було не потрібно. Крістіна знову дасть задній хід, з мого боку, а потім розчавить Лі об стіну.

У відчаї я знову шваброю натис на педаль зчеплення і завів двигун. Він крутнувся, кашлянув і заглух. У повітрі поплив запах бензину, густий, насичений. Я перезалив двигун.

У дзеркалі вигулькнула Крістіна. Вона насувалася на Лі, але дівчина встигла все-таки, задкуючи, заховатися. З руйнівною силою, що змітає все на своєму шляху, Крістіна врізалася носом у стіну. Дверцята пасажира відчинилися, і жах став усеохопним; рукою, що не вчепилася в держак швабри, я затулив собі рота й закричав.

На пасажирському сидінні, як гротескна лялька в людський зріст, сидів Майкл Каннінґем. Його голова, мляво теліпаючись на стовбурі шиї, перекинулася на один бік, коли Крістіна здала назад, щоб ще раз спробувати прикінчити Лі, і я побачив, що обличчя в нього рум’яне від отруєння чадним газом. Він не послухався моєї поради. Як я й підозрював, насамперед Крістіна подалася до будинку Каннінґемів. Майкл повернувся додому з університету, а вона була вже там, відреставрований «плімут» 1958 року випуску, машина його сина — стояла на доріжці. Він підійшов до неї, і якось Крістіна… заманила його всередину. Може, він вирішив хвильку посидіти за кермом, як я того дня в Лебеєвому гаражі? Цілком можливо. Просто відчути, яка в ній атмосфера. Якщо так, то за свої останні кілька хвилин на землі Майкл, напевно, зловив достобіса погані вібрації. Чи завелася Крістіна з власної волі? Сама себе завела в гараж? Можливо. Можливо. І Майкл зрозумів, що він не може ні вимкнути двигун, що скажено ревів, набираючи обертів, ні вийти з машини? А може, повернув голову й побачив духа, що насправді керував синовою «фурією» зразка 1958 року? Той ліниво розкинувся на пасажирському сидінні, і Майкл від жаху знепритомнів?

Тепер це вже не мало значення. Лі — зараз була важлива тільки вона.

Вона теж його побачила. У повітрі, що смерділо вихлопами, яскравими від істерики надувними кульками висіли її крики — високі, пронизливі, відчайдушні. Та принаймні це вивело її із заціпеніння.

Розвернувшись, вона побігла в кабінет Вілла Дарнелла, і краплини крові, що розліталися на всі боки, були завбільшки як десятицентовики. Кров’ю просякнув і комір її парки — забагато крові.

Крістіна здала назад, угризаючись шинами в бетон, лишаючи позаду розсип уламків скла. І коли розверталася, щоб кинутися навздогін Лі, центробіжна сила знову зачинила пасажирські дверцята — але перед тим, як це сталося, я ще встиг побачити, що голова Майкла Каннінґема перекинулася на інший бік.

Якусь мить Крістіна просто стояла. Її ніс був скерований на Лі, двигун набирав обертів. Може, Лебей смакував мить перед убивством. Якщо так, то я радий, бо якби Крістіна кинулася на неї без зволікання, Лі б загинула на місці. Але в тій ситуації я мав секунду часу й знову повернув ключ, белькочучи щось уголос (мабуть, молитву), і цього разу двигун Петунії кашлянув