Читати книгу - "Коротка історія семи вбивств"

прізвище Найпол. Брате, цей мужик написав, що Західний Кінгстон це таке, на хер, паршиве місце, що його навіть не можна на фотоапарат зняти, бо сам процес знімання приховує від тебе те, як там насправді гидко. О, ти читав? Повір мені, навіть цей кулі теж помилився. Бо він написав так красиво, що краса його фраз також вводить тебе в оману щодо того, як там реально погано. Там настільки погано, що про це не можна писати красиво.

Але як ти дізнаєшся про мир, якщо не дізнався спершу, чому почалася війна? Який з тебе журналіст, якщо ти не хочеш знати передісторію? А може, ти її вже знаєш? Та пусте! Ти не можеш знати про війну і мир, або навіть як Копенгаген вибився на перше місце, поки не дізнаєшся про місце під назвою Балаклава.

Уяви це, білий хлопе. Дві — всього дві! — колонки. Два — лише два! — нужника. І п’ять тисяч людей. Каналізації нема. Водогону нема. Будинок, що його розніс ураган, потім стулився назад, як магнітом, бо його на місці утримала якась одна штукенція. А потім глянь, що його оточувало. Найбільше звалище в Бампер-Голлі; Ґарбиджлендс, де тепер вони мають середню школу. Скотобійня, що пускає кров уздовж вулиць до самого каналу. Найбільша водоочисна станція в околиці, розміщена так високо, що все лайно стікалося прямо до нас. Найбільший громадський цвинтар в усій Вест-Індії. Ринок «Коронейшн» — найбільший на Карибах, майже всі похоронні контори, нафта, залізниця, автобусний парк. І... Але навіщо ти сюди прийшов, Алексе Пірсе? Що ти дійсно хочеш знати і нащо тринькаєш мій час на запитання, відповісти на які може ямайське довідкове бюро?.. А, ясно. Я бачу твій метод. Коли ти востаннє повертався на Ямайку? Реальних причин для цього ти не маєш; вид у тебе — як у того, хто там ніколи не бував або не може туди повернутися. На що це схоже? Чесно, я про це не думав, поки щойно не сказав оце все — щоб подивитися на твою реакцію. Тепер здогадуюся, в чому річ. Дорогою до «Райкерсу» скільки струн ти смикнув, га, Пірсе? Знаєш що, не відповідай мені. Я це з’ясую таким же способом, яким з’ясував щодо тебе і Ямайки. Став свої запитання.

Брате, ти ж знаєш, що я — з району растафарі, то нащо про це питати? Ти справді вважаєш, що ЛПЯ думала помогти растам, а ННП — Балаклаві? Ти все ще такий дурний? Авжеж, рис «Анкл Бенс» до біса жорсткий. Але той день, чоловіче... Лайно.

Та що ти про це знаєш? У Балаклаві життя було не таким уже й поганим, залежно від того, де ти жив і з ким. Тобто не було такого, щоб кожен день мерли немовлята або комусь обличчя обгризали щури чи ще щось. Я про те, що справи не були добрі. Аж ніяк не були добрі. Але я досі пам’ятаю деякі ранки, коли я виходив і лягав на траву, просто на чисту зелену траву, і дивився, як наді мною в танці в’ються пересмішник і метелик. Я ж народився сорок дев’ятого. У мене завжди є відчуття, ніби мати народила мене вже на шляху до Англії, та ось дорогою скинула з корабля. Не біда, що мої матуся з татусем утекли, але ось навіщо вони лишили мене — з цим напівазійським лицем? Навіть мій братан растафарі над цим підсміюється: мовляв, коли «Чорна зірка» врешті припливе, щоб забрати їх у Африку, їм доведеться розрубати мене на дві половинки. Та що ти, янкі, знаєш про устрій життя на Ямайці? Іноді мені здається, що бути наполовину кулі — це ще гірше, ніж бути батоном. Якось одна смаглявка глянула на мене і сказала: «Як сумно, що Бог благословив тебе таким гарним волоссям і прокляв, давши таку шкіру». Тій сучці, бачте, моя темна шкіра нагадує, що мій праотець був рабом. Тож я їй відповів: «Імені тебе шкода. Бо твоя світла шкіра нагадує мені, що твою праматір ґвалтували».

Так ось, Балаклава. Неділя. Я на своєму спальному місці, яким служить підібране на смітнику старе лікарняне ліжко. Я вже не спав; схоже на те, що мене розбудив гуркіт. Не питай, чи я спершу відчув це, чи почув. Ще мить тому — нічого, а вже в наступну секунду — гуркіт. Потім упала зі стільця моя чашка. Гуркіт стає все голоснішим і голоснішим, і звук тепер — ніби реально низько летить літак. Усі чотири стіни здригаються. Я вже сиджу в ліжку, і раптом бачу: стіна, в якій вікно, зминається. Величезна залізна щелепа щойно відкусила мою стіну і вирвала її. Я пищу, як дівка. Зриваюся з ліжка — буквально за мить до того, як щелепи прориваються всередину, вгризаються в землю і хапають і моє ліжко, і мій стілець, і частину даху, який я будував власними руками. Дах, утративши опори з двох стін, почав розпадатися. Я вискакую назовні, поки все не завалилось, а щелепи позаду продовжують свою роботу.

Ні, про Варейка-Гіллз я говорити теж не хочу. Звідки ти, в біса, викопуєш ці запитання?

Чоловіче, так тобі потрібно щось про шістдесят шостий чи про вісімдесят п’ятий? Визначся і перестань ставити запитання, на які вже сам знаєш відповідь. Ти прийшов сюди говорити про Джосі Вейлза. З минулого травня всі хочуть говорити тільки про це. Ой, зажди, то ти не знаєш? Та ну. Я тут, у «Райкерсі», та й то знаю все, а ти, весь із себе репортер, — і не знаєш?

Я чув, що ми з Вейлзом жили неподалік один від одного, але минуло ще з десяток років, перш ніж я його зустрів. Адже він був від ЛПЯ, а після того як ЛПЯ вигнала мене з Балаклави, я з цими людьми не мав ніяких справ аж до мирного договору. Коротше, дякую Селассіє Першому Джа Растафараю, а то й не знаю, що б я робив. У кожному разі — зразу після падіння Балаклави. Ха-ха, ти зрозумів? Коротше, після падіння мене загріб Вавилон. Навіть не пам’ятаю, в якому з клубів. «Тернтейбл-клаб»? Бар «Нептун»? Люди, що знають краще, краще й діють, — так недарма кажуть. Холеро ясна, все, що було на той момент у моїй кишені, — це п’ять доларів та пляшка «Джонні Вокера»[418]. Я розумію так, що за кожен долар — по одному року, еге ж?

Так ось, я виходжу з в’язниці загального