Читати книгу - "Руйнуючи долі, Стів Маккартер "

- Якщо так хвилюватися, як ти, то, коли прийде час махати мечем, я його випущу з рук. - сказав Максуд і підморгнув дівчині.

- Ми підемо до будівельників увечері? - зовсім тихо спитала Жазель. - Мені тільки з ними стає спокійніше.

Воїн кивнув головою. У них добре. Йому б теж сходити до них. Тим більше зараз, коли він втратив Дезіре. Це був сильний союзник. Вони з нею домовлялися на свій лад, але її допомогу було важко переоцінити. Максуд зітхнув.

- А ці зовсім як нові. - сказав алхіміст попереду.

- Ні, ні. Ми їх відремонтували. Удосконалили та трохи покращили. Нічого такого. Все для комфортного проживання. Адже у нас діти. А в тебе є діти? - відповів Йоші.

- Ні, я ще молодий. - усміхнувся Поєднувач.

- У твоєму віці у мене вже двоє дітей бігали по хаті. Дивіться, ще не встигнете. Усі ми вважаємо, що молодість вічна. Що старість нас не торкнеться. Що ми все встигнемо. Але це не так. Скоро вона і до мене прийде. Старість, я маю на увазі.

За кілька бараків вони прийшли до складської будівлі. На одному вході стояли чемпіони. Максуду кивати вони не стали. Ніяк не привітавши маршала, воїни дивилися просто собі. Жазель це здалося дивним. Ледь, ледь. Адже вона не сильно розбиралася в цих військових штуках.

- Прошу мене почекати. Я зараз винесу. - Йоші вийняв зв'язок ключів і вибрав потрібний.

За кілька хвилин він уже вийшов з розпиляним щитом.

- Ось і він. Стільки труднощів. І ми вважай нічого не дізналися. Тільки те, що частинки Аста якимось чином змішані із металом. - драйтл простяг щит алхімісту.

Той повільно взяв його до рук, покрутив та поклав на землю. Алхіміст збудив здатність. Викликав піктограми. Сині круглі знаки почали обертатися довкола людей. Жазель охнула і схопилася за руку Максуда. Амайанта почала наввипередки ганяти із синіми символами. Клерк шаленими очима спостерігала за цією погонею, водячи головою. Усі символи втягувалися до рук алхіміста. І не тільки вони, а навіть світло. Воно спотворювалося, становилося усе темнішим, доки не стало абсолютно чорним. Поєднувач притулив руки до щита. Так він просидів цілу хвилину. В тиші. Ніхто нічого не казав. Лише Жазель пригорнулася до Максуду, і її серце викарбувало гучний ритм. Нарешті алхіміст підвівся.

- Так. Всюди Аста. Але ці уламки не безладно розташовані. Вони мають певну закономірність. Чи є на чому намалювати?

Жазель одразу порилася в сумці і вийняла аркушик. І своє таємне перо. Алхіміст присвиснув, оцінивши такий корисний пристрій. Він малював кілька хвилин. Жазель зазирнула йому через плече. Щось середнє, між колом та зіркою. Тобто це коло, але через рівні проміжки на ньому зустрічалися піки. Усередині кола з такими гірськими шпилями алхіміст розмістив ще одне, менше. А потім і ще одне. У самому центрі красувалася фігура, дуже схожа на зірку.

- Ось такий малюнок.

Будівельник буквально вихопив малюнок. На носі в нього вже блищали окуляри.

- Угу. Угу. А-а-а. - драйтл уважно розглядав малюнок. - Приголомшлива точність. Ти це запам'ятав усе? І так точно відтворив? Вражаюче.

Алхіміст знизав плечима.

- Гадаю, можна провести кілька експериментів. В дорогу, мій юний друже, на нас чекають великі справи.

Йоші безцеремонно потягнув за рукав алхіміста. Той не сильно чинив опір.

- І ще ти казав, що створиш нам ємність.

- Створю. - кивнув головою алхіміст.

- Ти можеш розмістити Аста таким же візерунком на поверхні?

Максуд далі не чув їхньої розмови. Алхіміст здавався зацікавленим. Або йому хотілося так думати. Максуд поглянув на сонце. Ще далеко до ночі. Чи нападатимуть вони в першу ж ніч? Напевно.

- Про що ти думаєш? - поцікавилася Жазель.

Воїн знизав плечима.

- До чемпіонів? - запитав Звір.

Максуд кивнув головою.

- Щось ви сьогодні з Амайантою зовсім кислі. - зауважила дівчина. - Може, підхопили щось?

Воїн спробував усміхнутися. Поганий день. Алхіміст виявився зовсім не таким воїном, якого він очікував побачити. Армія сьогодні не дорахувалася Дезіре. Загін Химерниць розбився навпіл. Зараз ще Калібрісто насипле поганих новин. Ще Сандрін сьогодні згадала, що означає бути Химерницею в найгірших їх проявах. Воїн перевів погляд на Жазелізе. Маленька, молоденька, худа, з такою надією в очах. Завжди бадьора. І майже ніколи не сумує. Хіба що крім тих випадків, коли впадає в паніку, до смерті чогось боїться, ну і чи щось у цьому дусі. Натомість, коли треба, вона вміє тримати себе в руках і виглядає зібраною. Наприклад, як тоді із чемпіонами. Максуд усміхнувся їй.

- Ходімо, воїн-клерк.

Жазелізе потрусила поруч із ним. Амайанта навіть не пожартувала з приводу того, як Максуд її назвав.

- А чому ти тоді алхіміста не запросив із нами? - запитала дівчина.

- Якщо ти хочеш його зацікавити у нашій перемозі, то треба показати йому ворога.

Максуд повернув голову до неї і пильно глянув у вічі. Так, точно. Жазель не подумала.

- Мої командири. - звернувся Калібрісто до воїнів. - Ми зібралися, щоб вибрати покарання, чи, навпаки, виправдати вчинок одного з нас.

Нижня стіна, суцільно усіяна чемпіонами та людьми, здавалася живою. Люди на ній рухалися, говорили, щось перетягували. Командувачі чемпіонів зібралися внизу під нею. Між першою та другою стіною місця було достатньо. Місце вибрали таке, де народ не тинявся взагалі. Калібрісто дивився на своїх командирів. Десять сотників. Десять найкращих воїнів його армії. Крім них, тут же знаходилася Зодема та Румадеу. Саме через останнього і був затіяний цей збір.

- Як ви знаєте, один з нас самовільно покинув розташування своєї сотні. - вів розмову далі Калібрісто.

- Він виконував важливу місію. - сказав один із чемпіонів. - І допоміг здобути алхіміста. Ми й без нього впоралися.

- Гертіро, всі знають, що Румадеу перебуває у твоїй сотні. І всі знають, що ти добре до нього ставишся. - сказав Калібрісто.