Читати книгу - "Мандри убивці, Робін Хобб"

в подорож, мій гнів на неї перетворився на втомлену обережність. Я знав, що не існує жодної інформації, яку б вона посоромилася вжити проти мене, тож тримав язика за зубами, постановивши не казати нічого ні про Моллі, ні про мою доньку. Хоча тепер це навряд чи мало якесь значення.

Проте, на мій подив, Старлінг була приязною та говіркою. Засипáла мене питаннями не про Моллі, а про Блазня, і то в такій кількості, аж я почав уже міркувати, чи не запалала вона до нього раптовою пристрастю. При дворі траплялося кілька разів, що жінки ним цікавилися і переслідували його. З тими, кого приваблював його незвичний вигляд, він був немилосердно жорстоким, викриваючи плиткість їхнього інтересу. Була одна садівниця, настільки зачарована дотепністю Блазня, що в його присутності не могла вимовити й слова. У кухні кружляв поголос, наче вона залишала для нього букети квітів біля підніжжя сходів, які вели на його вежу, а дехто припускав, що її час від часу запрошували піднятися цими сходами. Зрештою вона мусила покинути Оленячий замок, щоб опікуватися старою матір’ю десь у далекому містечку. Наскільки знаю, цим усе й закінчилося.

Хоч якими скупими були ці відомості про Блазня, та я приховав їх від Старлінг. Збував її запитання банальними відповідями, що ми були друзями з дитинства, але наші обов’язки залишали нам дуже мало часу на товариське життя. Насправді майже так і було, проте я бачив, як вона через це дратується і тішиться водночас. Спитала, чи я колись цікавився його справжнім іменем. Я відповів, що не міг згадати, яким іменем назвала мене мати, тож з обережності не ставив таких запитань іншим. На якийсь час це її заспокоїло, але потім менестрелька запрагнула інформації, як він одягався в дитинстві. Мої описи його строкатого одягу, що змінювався разом із порами року, її не влаштовували, та я цілком правдиво запевнив, що аж до Джампі ніколи не бачив на ньому іншого вбрання, крім блазенського. Під кінець пополудня її запитання та мої відповіді більше скидалися на фехтувальне змагання, ніж на розмову. Я втішився, коли зміг приєднатися до інших у таборі, розбитому на чималій відстані від дороги Скіллу.

Однак і там Кеттл не давала мені спокою, додавши до моїх обов’язків ще й свої завдання, аби мій розум постійно був зайнятий. Блазень приготував смаковиту душенину з наших запасів і вепровини. Вовк вдовольнився другою кабанячою ногою. Коли вечерю з’їдено, а посуд прибрано, Кеттл одразу ж розстелила свою гральну полотнину й витягла мішечок з каменями.

— Зараз побачимо, чого ти навчився, — пообіцяла мені.

Коли ми зіграли з пів дюжини ігор, стара зиркнула на мене, насупившись.

— Ти не брехав! — заявила вона.

— Про що?

— Про вовка, що знайшов розв’язок. Якби ти сам опанував цю стратегію, то геть по-іншому провів би зараз гру. Оскільки ж це хтось інший підказав тобі відповідь, а не ти сам її відкрив, то не цілком усе розумієш.

У цю мить вовк устав і потягся.

Мені вже набридли камені та полотнина, — сповістив він мене. — Моє полювання приємніше, а при кінці ще й дарує справжнє м’ясо.

Невже ти голодний?

Ні. Знуджений.

Він відхилив закривку намету та вийшов у ніч. Кеттл спостерігала за ним, підібгавши губи.

— Я саме хотіла спитати, чи не могли б ви зіграти в цю гру разом. Мені цікаво побачити, як ви граєте.

— Думаю, він про це здогадався, — пробурмотів я, трохи незадоволений, що той не запросив мене приєднатися до нього.

Після п’яти ігор я зрозумів блискучу простоту пасткової тактики Нічноокого. Вона постійно лежала в мене перед носом, але зненацька стало так, наче я побачив, як камені не лежать на шматку тканини, а рухаються. При наступному ході я використав цей здогад і легко виграв. У дальших трьох іграх вправно переміг, бо вже бачив, як застосувати його також у іншій ситуації.

Після мого останнього виграшу Кеттл забрала камені з полотнини. Інші довкола нас уже засинали. Жінка докинула жменю хмизу до жаровні, щоб востаннє присвітити. Її вузлуваті старечі пальці швидко розклали камені на полотнині.

— Це знову твоя гра і твій хід, — сповістила вона мене. — Та цього разу можеш поставити лише білий камінь. Малий і слабкий білий камінчик, але він може принести тобі перемогу. Добре про це подумай. І без ошуканства. Не підпускай вовка до гри.

Я придивився до розстановки, щоб запам’ятати гру, а тоді ліг спати. Гра, яку вона для мене вибрала, здавалася безнадійною. Я не бачив, як виграти її чорним каменем, не кажучи вже про білий. Не знаю, завдяки чому, — чи грі, чи тому, що ми були далеко від дороги, — я швидко провалився у сон без сновидінь майже до світанку. Тоді приєднався до вовка у його вільному бігові. Нічноокий залишив дорогу далеко позаду й радісно вивчав довколишні узгір’я. Ми наткнулися на двох сніжних котів, що пожирали свою здобич, і якийсь час насміхалися з них, кружляючи на недосяжній для них відстані та змушуючи їх сичати і плювати на нас. Жоден кіт не покинув заради нас м’яса, тож згодом ми відмовилися від полювання та повернули до намету. Наближаючись до нього, непомітно обійшли довкола джеппів, які для захисту зібралися в гурт, а тоді ми їх підігнали, аж вони закрутилися дов­кола намету. Вовк прокрався досередини. Я ще був з ним, коли він грубувато штовхнув Блазня крижаним носом.

Добре бачити, що ти не втратив відваги й радості, — сказав він мені, коли я звільнив свою свідомість від нього і прокинувся у власному тілі.

Дуже добре, — погодився я з ним.

І підвівся назустріч дню.

Розділ 26. Дороговкази

За час своїх мандрівок я добре вивчив ось таке. Те, що в одному краї вважається розкішшю, в іншому є цілком буденним. Риба, якою ми в Оленячому замку не годували б і кота, у внутріземських містах цінується як делікатес. Є місцевості, де вода — багатство, а в інших постійні повені — це і прикрість, і загроза. Добре вичинена шкура, зграбно виліплений посуд, прозоре, мов повітря, скло, екзотичні квіти — всі ці речі я бачив у такій кількості, що люд, який ними володіє, не вважає їх багатством.

Можливо, що й магія, проявляючись досить часто, стає звичайною. Замість бути річчю, що викликає захват і благоговіння, стає сировиною для дорожніх полотен та дороговказів. Таке марнотратство дивує тих, кому це недоступно.

Того дня я йшов, як і раніше, схилом лісистого узгір’я. Спершу узбіччя було широким і пологим. Я міг іти, не гублячи дороги з очей, вона пробігала тільки трохи нижче схилу. Величезні вічнозелені дерева утримували високо наді мною більшу частину зимового снігу. Лісова підстилка була нерівною, де-не-де траплялися латки глибокого снігу, але йшлося не надто тяжко. Та під кінець дня дерева почали меншати, а схил узгір’я став куди крутішим. Потяглася схилом і дорога, тож я пішов попід нею. Коли настав час розбивати табір для ночівлі, ми не могли знайти рівного місця для намету. Мусили далеко п’ястися узгір’ям униз, перш ніж натрапили на годящу галявину. Коли вже встановили намет, Кеттрікен оглянула дорогу й насупилася. Вийняла карту та переглядала її при останніх сонячних променях. Саме тоді я й спитав у неї, в чому річ.

Вона тицьнула в карту пальцем у рукавичці, а тоді показала на схил