Читати книгу - "Мандри убивці, Робін Хобб"

— Ми пов’язані Вітом. Що чую та розумію я, те може збагнути й він. Коли щось його зацікавить, він вчиться. Не запевнятиму, що він може прочитати сувій чи запам’ятати пісню. Та як щось його заінтригує, то він обмірковує це на власний лад. Зазвичай по-вовчому, проте інколи майже як хтось із нас… — Я намагався висловити те, чого й сам достеменно не розумів. — Він бачив цю гру як вовчу зграю, що жене здобич. Не як чорні, червоні та білі значки. І побачив, куди піде, полюючи з цією зграєю, щоб певніше пі­ймати дичину. Думаю, що й я час від часу бачу речі так, як бачить їх він… як вовк. Вважаю, що це не зле. Це просто інший спосіб сприймати світ.

Кеттл переводила погляд від мене до сонного вовка, а в її очах зоставався слід забобонного остраху. Нічноокий вибрав саме цю мить, щоб дозволити своєму хвостові здійматися та опускатися, наче крізь сон. Показав цим, що повністю розуміє, — ми розмовляємо про нього. Кеттл здригнулася.

— Як ви з ним… чи це як скіллити від одної людини до іншої, тільки з вовком?

Я почав заперечно хитати головою, але тоді мусив знизати плечима.

— Віт переважно починається як поділ почуттів. Особ­ливо коли я був дитиною. Йти слідом за запахами, наздоганяти курчатко, бо воно біжить, тішитися спільною їжею. Та коли ви разом так довго, як ми з Нічнооким, то це стає іншим. Виходить за межі почуттів, але не є і справжніми словами. Я краще розумію тварину, в якій живе мій розум. Він краще розуміє…

Думання. Про те, що відбувається перед ухваленням рішення і після нього. Усвідомлення, що завжди постають вибори, і обмірковування, які з них найкращі.

Саме так.

Я вголос повторив його слова Кеттл. Тут Нічноокий сів. Демонстративно потягся, а потім сидів, дивлячись на неї та схиливши голову вбік.

— Розумію, — слабко сказала вона. — Так.

Тоді встала і вийшла з намету.

Старлінг сіла й потяглася.

— Це змушує по-іншому глянути на чухання його за вухами, — зауважила вона.

Блазень відповів їй, пирхнувши сміхом, сів на своїй постелі та відразу ж простяг руку, щоб почухати Нічноокого за вухами. Вовк вдячно звалився на нього. Я гарикнув на обох і знову заходився готувати чай.

Ми трохи забарилися, збираючи речі та рушаючи в дорогу. Усе покрив товстий шар мокрого снігу, тож було складно згорнути табір. Нарізали, що ще зосталося з вепра, і забрали з собою. Джеппи повернулися. Попри бурю, далеко не зайшли. Здається, що таємниця ховалася у мішку з підсолодженим зерном, яким Кеттрікен підманювала джеппа-проводиря. Коли ми нарешті зібралися і приготувалися до виходу, Кеттл заявила, що мені не можна йти дорогою і що зі мною завжди мусить хтось бути. Я трохи погороїжився, та вони на це не зважали. Блазень швидко зголосився бути моїм першим напарником. Старлінг кинула йому дивну посмішку та хитнула головою. Я прийняв їхнє глузування, мужньо набурмосившись. На це вони теж не зважали.

Невдовзі жінки та джеппи легко закрокували дорогою, а ми з Блазнем пішли вздовж узбіччя, що позначало її край. Кеттл обернулася, махнула костуром, на який спиралася під час ходьби.

— Забери його подалі звідси! — наказала Блазневі. — Зайдіть якомога далі, щоб тільки бачити нас і йти слідом. А тепер пішли. Пішли.

Тож ми слухняно відійшли вглиб лісу. Тільки-но перестали бачити інших, Блазень повернувся до мене і схвильовано зажадав:

— Хто така Кеттл?

— Мені відомо не більше ніж тобі, — коротко відповів я. І спитав сам: — А що там між тобою та Старлінг?

Він здійняв брови й лукаво підморгнув.

— Дуже в цьому сумніваюся, — відбив удар я.

— Ах, не всі такі невразливі на мої хитрощі, як ти, Фітце. Що я можу сказати? Сохне за мною, тужить за мною у глибині душі, та не знає, як це виразити, сердешна.

Я вирішив, що це невдала тема для розмови, тож облишив її.

— Що ти маєш на увазі, питаючи, хто така Кеттл?

Блазень співчутливо глянув на мене.

— Це не таке складне запитання, принцику. Хто ця жінка, що стільки знає про те, від чого ти потерпаєш, жінка, що раптом вивуджує з кишені гру, згадку про яку я бачив тільки раз у дуже старому сувої, що співає для нас «Шість мудреців у Джампі прийшли» з двома додатковими куплетами, яких я ніколи не чув. О світло мого життя, хто така Кеттл і чого така стара жінка вирішує провести свої останні дні, спинаючись із нами вгору?

— Ти нині в доброму гуморі, — кисло зауважив я.

— Справді, — погодився він. — А ти майже так само добре ухиляєшся від мого запитання. Напевне, маєш якісь міркування стосовно її таємниці та поділишся ними з бідним Блазнем.

— Вона не достатньо про себе розповідає, щоб на це можна було б опиратися, — відповів я.

— Ну так. То що ми можемо здогадатися про особу, яка настільки добре стереже свого язика? Про когось, хто, здається, так багато знає про Скілл? І древні бакійські ігри на додачу, і стару поезію? Як ти гадаєш, скільки їй років?

Я стенув плечима.

— Їй не сподобалася моя пісня про групу Кроссфаєра, — зненацька згадав я.

— Може, це просто через твій спів. Не хапаймося за соломинку.

Я мимоволі усміхнувся.

— Минуло стільки часу, відколи твій язичок був гострим. Майже полегша чути, як ти з мене глузуєш.

— Якби я знав, що тобі цього бракує, почав би грубити куди раніше. — Він широко усміхнувся. Тоді посерйознішав. — Фітце Чівелрі, таємниця кружляє над цією жінкою, як мухи над… розлитим пивом. Вона наскрізь пропахла знаками, віщуваннями та пророцтвами, які ось-ось здійсняться. Думаю, настав час, щоб хтось із нас поставив їй кілька прямих запитань. — Посміхнувся до мене. — Матимеш найкращу нагоду для цього, коли вона супроводитиме тебе сього­дні пополудні. Звичайно, зроби це тонко. Спитай її, хто був королем за її дівоцтва. І чого її відправили у вигнання.

— Вигнання? — засміявся я. — Оце так стрибок фантазії!

— Ти так вважаєш? А я ні. Спитай її. І обов’язково розкажи мені те, чого вона не скаже.

— А ти натомість відкрий мені все, що відбувається між тобою та Старлінг.

Блазень скоса глянув на мене.

— Справді хочеш це знати? Востаннє, коли ми добили такого торгу і я виклав тобі свою таємницю, то виявилося, що ти геть цього не хотів.

— І це теж така таємниця?

Він здійняв брову.

— Знаєш, я й сам не певен, як відповісти на це запитання. Інколи ти дивуєш мене, Фітце. Хоча, звісно, переважно ні. Найчастіше я сам себе дивую. Як тоді, коли добровільно зголошуюся продиратися крізь невтоптаний сніг та оминати дерева з якимсь бастардом, тимчасом як міг би виступати ідеально рівною дорогою в компанії чарівних джеппів.

До кінця ранку я витяг із нього небагато інформації. Коли ж проминув полудень, до мене приєдналася не Кеттл, а Старлінг. Я очікував, що це буде незручно. Ще не забув, як вона виторгувала участь у нашій експедиції взамін на відомості про мою дитину. Та якимось чином за час, відколи ми рушили