Читати книгу - "Спогади. Кінець 1917 – грудень 1918"

У червні 1918 р. призначений послом Української Держави в Австро-Угорщині. З 1919р. — на еміграції в Німеччині. Один із засновників політичної організації «Український союз хліборобів-державників», був головою його Ради присяжних. 1926–1927 рр. очолював кафедру історії української державності в Українському науковому інституті в Берліні.

Основоположник державницького напрямку в українській історіографії і консервативного напрямку в українській політології. Керував виданням збірників «Хліборобська Україна», де вперше було надруковано частину спогадів П. Скоропадського. Автор багатьох історичних, соціологічних і політичних праць.

Наприкінці 20-х років перейшов у опозицію до т. зв. «реальної політики», яку проводив за кордоном П. Скоропадський, і створив «Братство класократів-монархістів».

127

Донцов Дмитро Іванович (1883–1973) — публіцист і літературний критик.

У 1902–1907 рр. вчився у Петербурзькому університеті. Від 1909–1913 рр. студіював у Віденському, Львівському університетах, доктор права. З 1905 р. — член Української соціал-демократичної робітничої партії. Однії із засновників Союзу визволення України (1914 р.) і партії хліборобів-демократів (1918 р.).

З 24 травня 1918 р. — директор Бюро преси й Українського телеграфного агентства (УТЛ). Член політичної комісії на переговорах з РРФСР.

З 1919 р. — займався за дорученням українського уряду політично інформаційною діяльністю в Австрії, Пімсчцині, Швеції, Швейцарії, брав участь у Мировій конференції в Парижу. У 1922–1929 рр. — редактор «Літературно-наукового вісника», з 1932 — «Вісника» у Львові. Автор багатьох пращ, публіцистичного, історичного, літературознапчого характеру. В своїйl праці «Націоналізм» (1926) обгрунтував теорію інтегрального націоналізму.

З 1939 р. — на еміграції.

128

Устимович (Сахно-Устимович) Микола Миколайович (1863–1918) — громадський діяч, за фахом — інженер-технолог. Діяльний член «Української народної громади». 29–30 квітня 1918 р. — отаман (голова) Ради міністрів Української Держави. Загинув під час антигетьманського повстання.

129

Фон Гінденбург (von Hindcnburg) Пауль (1847–1934) — військовий і державний діяч, генерал-фельдмаршал німецької служби. Під час Першої світової війни з листопада 1914 р. командуючий військами Східного фронту, з серпня 1916 р. — начальник Генерального Штабу, фактичний головнокомандуючий.

Президент Веймарської республіки (1925–1934).

130

Любинський Всеволод Юрійович (1840–1920) — лікар-фармаколог. Діяльний член «Української народної громади», яка організувала гетьманський переворот.

З травня 1918 р. до кінця гетьманського врядування міністр народного здоров'я й опіки Української Держави.

131

Воронович Михайло Михайлович (? - 1918) — землевласник, державний діяч. За часів Російської імперії — губернатор Бесарабії. Діяльний член «Української народної громади». Головував на хліборобському конгресі, що обрав гетьмана. У кабінеті Ф. Л. Лизогуба — товариш міністра внутрішніх справ, у кабінеті С. П. Гербеля — міністр віровизнань. Розстріляний повстанцями Директорії під час виконання дипломатичного доручення.

132

Мається на увазі Дусан Іван Вікторович, адвокат за фахом. Як член секретаріату конгресу хліборобів, 29 квітня 1918 р. виступив на ньому з привітанням від Союзу земельних власників і доповіддю «Українські Установчі Збори». Надалі був представником течії в «Союзі хліборобів-власників», яка розуміла самостійність України як тимчасову переходову форму до федерації з оновленою Росією, увійшов до складу особливої делегації представників великого землеволодіння до гетьмана з цього приводу.

133

Йдеться про ухвалу ІІІ Універсалу Центральної Ради від 7(20) листопада 1917 p.: «Віднині на території Української Народної Республіки існуюче право власності на землі поміщицькі й інші землі нетрудових хазяйств сільськогосподарського значення, а також на удільні, монастирські, кабінетські та церковні землі — касується.

Признаючи, що землі ті є власність усього трудового народу й мають перейти до нього без викупу, Українська Центральна Рада доручає генеральному секретареві земельних справ негайно виробити закон про те, як порядкувати земельним комітетам, обраним народом, тими землями до Українських Установчих Зборів».

134

«Українська народна громада» (1918) була, власне, не партією, а організацією, яка заради досягнення компромісу в соціальних питаннях, поміркованої демократизації державного ладу та поступової українізації розпочала підготовку до встановлення в Україні сильної особистої влади і, зрештою, конкретно до встановлення гетьманської влади П. Скоропадського. Серед її членів була значна кількість офіцерів І Українського корпусу, діячів Вільного козацтва.

135

Мацько — член Центральної Ради, потім активний діяч «Української народної громади», член Союзу хліборобів.

136

Українська партія соціалістів-федералістів (УПСФ) — назва, яку з 25 червня 1917 р. дістала утворена наприкінці 1905 р. внаслідок об'єднання Української демократичної партії та Української радикальної партії Українська радикально-демократична партія. Ставила завданням знищити експлуатацію, передати землю і засоби виробництва в загальнонародну власність, обстоювала автономію України. У 1907–1917 рр. вела в основному культурно-просвітницьку роботу, входила до міжнартійного Товариства українських поступовців. До Тимчасової партійної ради увійшли Д. Дорошенко, С. Єфремов, Л. Ніковський, О. Шульгін та ін. Політична стратегія партії полягала в гаслі «через федералізм до соціалізму». Після жовтневого перевороту в Петрограді партія виступила за створення незалежної української держави. УПСФ брала якнайактивнішу участь у створенні Центральної Ради; її представники входили до складу уряду УНР і Української Держави. У листопаді 1918 р. партія взяла участь у формуванні Директорії.

137

Див. примітку 85:

Бутейко Борис Аполонович (? — 1926) — громадський і державний діяч. За фахом — інженер шляхів сполучення, працював керуючим справами Подільської залізниці. Належав до «Української народної громади».

Міжпартійна нарада соціал-демократів, соціалістів-революціонерів і самостійників уважала його кандидатуру небажаною в уряді як нібито настроєного вороже до української державності, але своєю діяльністю на посаді міністра шляхів (3 травня -14 листопада 1918 р.) він зкористувався репутації найпалкішого прихильника українізації (м.і., створив особливу комісію з вироблення української технічної термінології для залізниці) — Під його керівництвом до середини 1918 р. було відновлено нормальне функціонування шляхів сполучення а державі.

Помер на еміграції.

138

Німецьке Верховне командування.

139

Шульгін Василь Віталійович (1878–1976) — громадський і політичний діяч монархічного напряму, публіцист. Волинський поміщик, закінчив юридичний факультет Університету Св. Володимира в Києві.

Член II та IV Державних Дум від Волинської губернії. Провідний журналіст великоросійської орієнтації, з 1913–1918 і 1919 років — видавець і редактор газети «Киевлянин».

Під час Першої світової війни добровільно пішов на фронт, прапорщик інженерної служби російської армії. Після поранення — начальник передового перев'язочно-харчувального загону. Член т. зв. «Прогресивного блоку», разом з Гучковим прийняв зречення Миколи II.

1918 р. — член шовіністичної о «Київського Національного центру», ворожого до гетьмана і української самостійності взагалі. Створив розвідувальну мережу «Азбука», що діяла, зокрема, в Українській Державі на користь денікінців Один із засновників білої Добровольчої армії. У листопаді 1918 р. — видавець газети «Росія» монархічно-націоналістичіюго спрямування.

Його племінник, О. Я. Шульгин, професор Московського університету, член