Читати книгу - "Сповідь відьом"

— То був будинок? — невимушено поцікавився Метью.

— Ні, — відповіла Сара, з цікавістю поглянувши на мене. — То була Діана.

— А що сталося? — спитала я, здивовано витріщившись на масло.

— Ось ти сама нам і поясни, — холодно відказала Сара. — Ти саме розбиралася з дев’ятою грінкою, коли холодильник відчинився, і з нього випливла банка з маслом.

— Я тільки подумала, де б його ще трохи взяти, — виправдовувалася я.

Ем захоплено сплеснула в долоні, вітаючи ще один прояв моїх здібностей, а Сара наполегливо попросила дістати з холодильника ще щось. Та що б я не викликала звідти, воно не з’являлося.

— А ти спробуй у шафках, — запропонувала Ем. — Там дверцята не такі тугі.

Метью з цікавістю спостерігав за нашою діяльністю.

— Ти подумала про масло лише тому, що воно тобі знадобилося?

Я кивнула.

— А коли ти вчора літала, ти просила повітря допомагати тобі?

— Я подумала: «Лети!» — і полетіла. Втім, мені це було потрібно значно більше за масло, бо ти вкотре збирався вбити мене.

— Діана літала? — слабким голосом спитала Сара.

— А що тобі потрібно зараз? — поцікавився Метью.

— Сісти, — відповіла я, відчуваючи, як тремтять коліна.

Кухонний стілець поповз по підлозі й слухняно зупинився збоку мене.

— Я так і думав, — задоволено всміхнувся Метью і знову втупився в газету.

Сара висмикнула «Сіракузький вісник» у нього з рук.

— Що ти вишкіряєшся, як чеширський кіт! Краще скажи, що ти думаєш про це.

При згадці про представника виду котячих до будинку крізь спеціальні дверці гордо увійшла Табіта. І з виглядом абсолютної відданості й любові поклала до ніг Метью крихітну мертву мишку.

— Merci, ma petite, — сказав їй Метью. — На жаль, саме тепер я не голодний.

Табіта ображено нявкнула і потягнула свою здобич у дальній куток, де добряче відлупцювала її лапками за те, що бідолашна миша прийшлася Метью не до смаку.

Сара, як нічого не було, повторила своє питання:

— Що ти про це думаєш?

— Заклинання, які наклали Ребекка зі Стівеном, гарантують, що ніхто не зможе силоміць примусити Діану до магії. Але за необхідності її магія вивільняється. Що ж, дуже розумно, дуже розумно. — Метью розгладив пожмакану газету і знову заглибився у читання.

— Розумно, але майже нездійсненно, — невдоволено пробурчала Сара.

— Чому ж нездійсненно? — заперечив Метью. — Станьмо на місце Діаниних батьків і спробуймо думати, як вони. Ребекка провиділа, що трапиться в замку Ля П’єр — не детально, але знала, що її донька потрапить у полон. Ребекка знала також, що Діана втече. Саме тому заклинання так міцно трималося. Діана не потребувала своєї магії.

— Тоді як ти збираєшся навчити її керувати своєю силою, якщо вона не в змозі її контролювати? — суворо спитала моя тітка.

Будинок не дав нам подумати над можливими варіантами. Раптом пролунав звук, схожий на гарматний постріл, а потім почулися звуки чечітки.

— От чорт! — досадливо простогнала Сара. — Що йому потрібно цього разу?

Метью відклав газету.

— А що сталося?

— Будинок хоче поговорити з нами. Він ляскає восьмикутними дверима сімейної кімнати і переставляє туди-сюди меблі, щоб привернути нашу увагу. — Злизавши з пальців масло, я потупала до залу. Там мерехтіло світло.

— Гаразд, гаразд, — неохоче погодилася Сара. — Ми вже йдемо.

І ми пішли слідком за моїми тітками до сімейної кімнати. Будинок посунув до мене по підлозі крісло з підголівником.

— Йому потрібна Діана, — зауважила Сара, хоча це й і так було зрозуміло.

Може, я й була потрібна будинку, але він не врахував можливості мого захисника-вампіра зі швидкою реакцією. Метью підставив ногу і зупинив крісло, до того як те вдарило б мене під коліна. Старе дерево тріснуло від удару об міцні кістки вампіра.

— Не хвилюйся, Метью. Будинок хоче, щоб я сіла. — І я таки сіла, чекаючи наступного кроку з боку будинку.

— Будинку слід навчитися гарним манерам, — відказав Метью.

— А звідки взялося це материне крісло-гойдалка? Ми ж позбулися його багато років тому, — зауважила Сара і невдоволено поглянула на старе крісло, що стояло біля переднього вікна.

— Крісло-гойдалка повернулося разом із бабусею, — пояснила я. — Вона привіталася зі мною, коли ми приїхали.

— А чи не було з нею Елізабет? — спитала Ем, сідаючи на незручну софу вікторіанської доби. — Така висока, серйозна.

— Була. Втім, я не надто добре роздивилася її, бо вона стояла за дверима.

— У наші дні привиди вештаються деінде не так часто, як раніше, — пояснила Сара. — Ми гадаємо, це якась далека родичка Бішопів, що померла в сімдесятих роках дев’ятнадцятого сторіччя.

У димар каміна влетіла куля зеленої шерсті з в’язальними шпицями і викотилася на килим.

— Будинок вважає, що мені слід зайнятися в’язанням? — поцікавилася я.

— То мій клубок: кілька років тому я взялася в’язати светр, а він одного дня зник. Будинок час від часу забирає речі й ховає їх, — пояснила Емілі, підбираючи з долівки свій незавершений «проект». Вона вказала жестом на огидну квітчасту оббивку дивана і запропонувала Метью: — Сідай біля мене. Інколи будинку потрібен деякий час, щоби дійти до суті розмови. До речі, у нас щезло декілька фотографій, телефонний довідник, таріль для індички та моє улюблене зимове пальто.

Метью було непросто розслабитися. Це й не дивно, бо над ним висів масивний порцеляновий таріль, який загрожував упасти й відтяти йому голову. Але Метью старався, як міг. Сара не приховувала роздратування, сідаючи поруч у віндзорське крісло.

— Нумо, кажи, що там у тебе. Бо у мене обмаль часу, — різко кинула вона, звертаючись до будинку. З тріщини в зеленій обшивці біля каміна висунувся товстий коричневий конверт. Вивільнившись, він шугонув через кімнату і впав мені на коліна.

«Діана» — було написано на ньому синьою кульковою ручкою. То була знайома мені материна рука — кругленьке і типово жіноче письмо, яке я вивчила по хатніх записках та вітальних картках із нагоди дня народження.

— Це від мами, — мовила я, ошелешено поглянувши на Сару. — Що там всередині?

— І гадки не маю, — відповіла тітка з не меншим здивуванням.

Всередині виявився менший конверт та щось ретельно замотане в багато шарів тонкого обгорткового паперу. Цей конверт був блідо-зеленого кольору з темно-зеленими краями. Татко допоміг мені вибрати його на день народження матусі. На ньому навскоси було намальовано букетик конвалій. Мої очі налилися слізьми.

— Може, ти хочеш побути на самоті? — спитав Метью, підводячись.

— Залишайся, будь ласка.

Тремтячими руками я розірвала конверт і розгорнула складений аркуш. Перше, що я