Читати книгу - "Дівчина, що гралася з вогнем"

Поштова скринька виявилася в поштовому відділенні, що містилося в торговому центрі. Лісбет ніколи не бувала в Ґетеборзі і не знала, де там що, але все-таки відшукала поштове відділення і всілася в кафе, звідки їй було добре видно поштову скриньку крізь вузьку щілину поряд з наклеєним на вітрину постером, що рекламував Шведську касову службу шведської — хай йому біс! — пошти.

Ірене Нессер користувалася скромнішим макіяжем, ніж Лісбет Саландер. На шиї в неї висіло дурнувате намисто, і вона читала «Злочин і кару», куплену в книжковій ятці сусіднього кварталу, — неквапливо, не забуваючи перегортати сторінки. Вона зайняла спостережний пост під час ланчу і не знала, коли зазвичай зі скриньки забирають кореспонденцію, робиться це щоденно чи раз на два тижні, встигли її вже вийняти сьогодні чи по неї ще прийдуть пізніше. Але це був єдиний відомий їй слід, і вона чекала, взявши філіжанку кави з молоком.

Вона трохи не задрімала з розплющеними очима, як раптом побачила, що скринька відчиняється. Вона кинула погляд на годинник. Було без чверті друга. Дурням щастить!

Лісбет квапливо встала і підійшла до вікна. З приміщення з поштовими скриньками вийшов чоловік — худорлявий хлопець років двадцяти, у чорній шкіряній куртці. Вона нагнала його на вулиці і побачила, як він завернув за ріг до «Рено», що стояв там, і відчинив дверці машини. Лісбет Саландер запам’ятала номер машини і побігла до «Короли», припаркованої за сотню метрів на цій же вулиці. Він звернув на вулицю Ліннея; додавши швидкості, вона пройшла за ним по авеню і потім у бік Нордстана.

Мікаель Блумквіст прибув саме вчасно: згідно з розкладом, потяг Х2000 відходив о 17.10. Він купив квиток, розплатившись за кредитною карткою, сів у порожньому вагоні-ресторані і замовив собі запізнілий ланч.

У нього весь час пекло під грудьми від хвилювання, що він уже запізнився. Він сподівався, що Лісбет Саландер йому зателефонує, але боявся, що цього не станеться.

Вона намагалася вбити Залаченка в 1991 році. І ось він після стількох років завдав удару у відповідь.

Хольгер Пальмґрен був правий у своїй оцінці її особистості. У Лісбет Саландер накопичився неабиякий досвід, який говорив їй, що до властей не варто звертатися по допомогу.

Мікаель покосився на сумку для ноутбука. Сам не знаючи навіщо, він узяв із собою «Кольт», знайдений у письмовому столі Лісбет, — інстинкт підказував йому, що зброю не можна залишати в її квартирі. Зараз він зрозумів, що це було не цілком логічне рішення.

Коли потяг в’їхав на міст Орстабру, він дістав мобільник і зателефонував інспекторові Бубланськи.

— Що вам треба? — роздратовано спитав Бубланськи.

— Поставити крапку.

— Яку крапку?

— Крапку в усій цій заворусі. Ви хочете знати, хто вбив Даґа, Міа і Б’юрмана?

— Якщо у вас є така інформація, я хочу її знати.

— Вбивцю звуть Рональд Нідерман. Це той самий білявий гігант, з яким бився Паоло Роберто. Він громадянин Німеччини, йому тридцять п’ять років, і він працює на негідника на прізвище Залаченко, відомого під прізвиськом Зала.

Бубланськи довго мовчав. Нарешті він видав гучне зітхання. Мікаель почув, як він перегорнув аркуш і клацнув кульковою ручкою.

— І ви в цьому впевнені?

— Так.

— Гаразд. І де ж вони — Нідерман і цей самий Залаченко?

— Цього я ще не знаю. Але як тільки з’ясую, повідомлю. Скоро до вас прийде Еріка Берґер і принесе поліцейське розслідування дев’яносто першого року. Як тільки зніме з нього копію. Там ви знайдете багато інформації про Залаченка і Лісбет Саландер.

— Це чому ж?

— Залаченко — татусь Лісбет. Він російський перебіжчик, найманий убивця часів холодної війни.

— Російський найманий убивця? — повторив Бубланськи з явною недовірою в голосі.

— Група змовників із Служби безпеки допомагала йому і прикривала, коли він коїв злочини.

Мікаель почув, як Бубланськи посунув собі стілець і сів.

— По-моєму, краще буде, якщо ви прийдете сюди й офіційно дасте свідчення.

— Даруйте, але мені ніколи.

— Що-що?

— Я зараз не в Стокгольмі. Але я зв’яжуся з вами, як тільки розшукаю Залаченка.

— Блумквісте! Ви зовсім не повинні нічого доводити. Я і сам сумніваюся у винності Саландер.

— З вашого дозволу, хочу тільки нагадати, що я всього лише приватний сищик і нічого не розумію в поліцейській роботі.

Він розумів, що це дитячість, але обірвав розмову, не докінчивши, а потім зателефонував Анніці Джанніні.

— Привіт, сестричко!

— Привіт! Щось новеньке?

— Ще й яке! Можливо, мені знадобиться завтра гарний адвокат.

Вона зітхнула:

— Що ти накоїв?

— Поки нічого серйозного, але мене можуть затримати за протидію поліцейському розслідуванню або щось подібне.

Але я телефоную не тому. Ти не можеш представляти мої інтереси.

— Чому це?

— Тому що я хочу, щоб ти зайнялася захистом Лісбет Саландер, і ти не зможеш захищати одночасно мене і її.

Мікаель коротко розповів, у чому полягала справа. Анніка Джанніні мовчала, і її мовчання не віщувало нічого доброго.

— І в тебе є документи, які підтверджують те, що ти розповів? — мовила вона нарешті.

— Так.

— Мені треба про це подумати. Лісбет знадобиться адвокат з кримінальних справ…

— Краще за тебе нікого не знайти.

— Мікаелю…

— Послухай, сестричко! Чи не ти недавно дулась на мене за те, що я не покликав тебе на допомогу, коли мені це було потрібно?

Після того як вони все обговорили, Мікаель надовго задумався. Потім знову взявся за мобільник і зателефонував Хольгерові Пальмґрену. У нього не було ніякого приводу для цієї розмови, але він вирішив, що все одно потрібно проінформувати старого, щоб той міг перевірити деякі сліди і сподіватися, що вся ця історія закінчиться протягом найближчих годин.

Але проблема полягала в тому, що Лісбет Саландер теж залишила деякі сліди.

Лісбет Саландер потягнулася до наплічника по яблуко, ні на мить не відриваючи очей від садиби. Вона лежала навзнаки в переліску, підклавши під себе килимок з «Короли». Зараз на ній були зелені вітронепроникні брюки з кишенями на штанинах, товста фуфайка і середньої довжини непромокальна куртка на теплій підкладці.

Садиба Госсеберґа розляглася навколо за чотириста метрів од проїжджої дороги і складалася з двох частин. Головна частина була в неї перед очима на відстані приблизно двохсот метрів: простий білий дерев’яний будинок на два поверхи, господарська споруда і метрів за сімдесят від житлового будинку