Читати книгу - "Свобода"

і вони грали в чотири руки. Вони були настільки очевидно безневинні, що в їхньому колі розслаблявся навіть Джин: він висміював їхні смаки та політичні погляди, називаючи їх ексцентричними, мило жалів їх за безпорадність у чоловічих справах. Вони витягували з нього прирученого Джина, якого Волтер любив, але дуже зрідка бачив в інших обставинах — мабуть, лише на Різдво, коли вони робили цукерки.

Справа з виготовлення цукерок була занадто великою та важливою, щоб довіряти її лише Дороті та Волтеру. Виробництво починалось у першу неділю Адвента і продовжувалося більшу частину грудня. Із глибин кухонних шухлядок витягали чаклунські металеві вироби: залізні казани й ґрати, важкі алюмінієві пристрої для розколювання горіхів. Виростали величезні сезонні дюни цукру й башти консервних банок. Кілька десятків літрів натурального масла розтоплювалось разом із молоком і цукром (для помадки без шоколаду), чи лише з цукром (для знаменитих різдвяних ірисок Дороті), чи розмазувалось руками Волтера по резервному ескадрону сковорідок і неглибоких каструль, які його мати роками збирала по блошиних ринках. Годинами сперечалися щодо «твердих» і «м’яких» цукерок, а також щодо того, хто саме має колоти горішки. Джин, у фартусі, помішував вміст казанів, наче вікінг-весляр, докладаючи значних зусиль, аби попіл від його цигарок не потрапив у їжу. У нього було три стародавніх термометри для цукерок, металеві футляри яких були виконані у вигляді весел студентського братства і які вихвалялися тим, що кілька годин поспіль не показували жодного підвищення температури, але потім, раптово й одночасно, демонстрували температуру, при якій помадка горіла, а іриски тверділи, наче епоксидний клей. Вони з Дороті ніколи не складали такої гарної команди, як працюючи разом день і ніч, додаючи горіхів чи розливаючи цукерки по формочках. А потім наставав час жорсткої роботи з розрізання надто твердих ірисок: лезо ножа вигиналось під неймовірним тиском Джина, відразливий звук (який, скоріше, сприймався не слухом, а кістковим мозком, нервами зубів) гострого ножа, що шкрябає по дну металевої сковорідки, вибухи липкого коричневого бурштину, батьковий крик «та будь ти проклятий, боже милостивий» і буркотливі материнські прохання не лаятися так.

В останні вихідні Адвента, коли вже чи то вісімдесят, чи то сто консервних банок стояли вряд, закриті навощеним папером і набиті помадкою та ірисками й прикрашені мигдалем у цукровій шкаралупі, Джин, Дороті й Волтер починали ходити й роздавати солодощі. Це вони робили упродовж двох вихідних, а інколи і довше. Старший брат Волтера, Мітч, залишався в мотелі разом із Брентом, який хоча з часом і став пілотом військово-повітряних сил, у дитинстві не встигав сісти в машину, як його вже починало нудити. Цукерки спочатку розходилися по багатьох друзях Джина в Гіббінгу, а потім, після численних повернень і потраплянь у глухий кут, до тих друзів і родичів, що жили на більшій відстані: через «залізний пояс» до Гранд-Репідз і далі. Не пригоститись кавою чи тістечком у кожній хаті нікому навіть на думку не спадало. Між зупинками Волтер сидів на задньому сидінні з книжкою в руках і дивився, як блідий клаптик світла у формі вікна тримається на сидінні, а потім, коли вони нарешті доїжджають до різкого повороту направо, сковзає через каньйон підлоги і знову з’являється, хоча й у перекрученій формі, на спинці переднього сидіння. За вікном проскакували вічні мізерні клаптики лісу, вічно вкрите снігом болото, круглі олов’яні щити з рекламою добрива, прикріплені до телефонних стовпів, яструби з настовбурченим пір’ям і зухвалі ворони. Поряд із ним на сидінні лежала (і постійно збільшувалася) купа подарунків, які вони отримали в домах, до котрих уже завітали: скандинавська випічка, фінські й хорватські делікатеси, пляшки із «зігрівальним» від неодружених друзів Джина, — а також купа банок Берґландів, що потихеньку зменшувалась. Основне достоїнство тих банок полягало в тому, що в них містились ті самі солодощі, які Джин і Дороті роздавали друзям з часів свого медового місяця. З часом солодощі перетворилися з пригощання на нагадування про колишні пригощання. Це був щорічний подарунок, в якому бідні Берґланди все ще не мали нестачі.

Волтер закінчував перший рік навчання у старшій школі, коли помер батько Дороті й залишив їй невеличкий будинок біля озера, де вона проводила літні канікули, коли сама ще була дитиною. Для Волтера цей будинок асоціювався з безсиллям матері, бо саме там, у дитинстві, вона проводила численні місяці, намагаючись побороти артрит, через який у неї висохла права рука і деформувався таз. На низенькій поличці біля каміна стояли сумні старі «іграшки», з якими вона колись «гралася» годинами: пристрій, схожий на щипці для горіхів зі сталевими пружинами, дерев’яна труба з п’ятьма клапанами, — щоб якось зберегти й підвищити рухомість зіпсованих суглобів пальців. Берґланди завжди були занадто заклопотані в мотелі, щоб затримуватися в маленькому будиночку на довгий час, але Дороті його любила, мріяла про те, щоб оселитися там на пенсії разом із Джином, якщо їм колись вдасться здихатися мотелю, і тому, коли Джин запропонував продати його, вона не стала миттєво погоджуватися з цим. Здоров’я Джина потребувало догляду, мотель був закладений від підвалу й до даху, і навіть та маленька привабливість, яку будинок колись мав, зараз уже повністю стерлась під дією жорстоких зим Гіббінга. Хоча Мітч уже не ходив до школи, а працював креслярем-деталіровщиком кузовів автомобілів і продовжував жити разом із батьками, всі свої гроші він викидав на дівчат, випивку, зброю, обладнання для риболовлі і на «тандерберд» із форсованим двигуном. Може, Джин і ставився б до будиночка краще, коли б його невеличке Безіменне озеро могло йому запропонувати щось краще, ніж окуні, — але оскільки, окрім окунів, в озері ніякої риби не водилося, він не бачив причини триматися за літній дім, користуватися яким вони все одно не стануть через брак вільного часу. Дороті, яка зазвичай була зразком покірності й прагматизму, так засмутилася, що кілька днів не вставала з ліжка і скаржилася на головний біль. І Волтер, готовий піддавати стражданням себе, але не в силах дивитися на страждання матері, втрутився.

— Я можу цього літа пожити в тому домі сам і полагодити його, і може, тоді ми здаватимемо його в оренду, — запропонував він батькам.

— Але твоя допомога потрібна нам тут, — заперечила Дороті.

— Все одно я через рік поїду звідси. І що ви робитимете, коли мене тут не буде?

— Цю проблему ми вирішуватимемо, коли постанемо перед нею, — зауважив Джин.

— Рано чи пізно вам доведеться наймати помічника..

— Тому і треба продавати будинок, —