Читати книгу - "Раніше, ніж їх повісять"

велику голову назад і захитався, а з отвору на місці його рота забризкала кров. Старий хутко наступав і добряче рубав пластини на грудях у велетня, викрешуючи клинком іскри з чорного заліза й залишивши в оголеній блакитній плоті біля нього великий поріз. Цей удар, без сумніву, мав би вбити, та зі стрімкого клинка злетіло всього кілька краплинок крові, а рани він не лишив зовсім.

Тут велетень відновив рівновагу й голосно заревів — так, що Шукач затремтів зі страху. Відставив величезну стопу назад, підняв масивну руку й викинув її вперед. Вона врізалася в щит Тридуби й вирвала шматок із його краю, розбила дерево та прорвалася за нього, а тоді гепнула старому в плече так, що він зі стогоном повалився на спину. Страховидло насів на нього згори, високо здійнявши великий блакитний кулак. Тридуба вишкірився та штрикнув його в татуйоване стегно мечем аж по руків’я. Шукач побачив, як його вістря вийшло скривавленим із його ноги ззаду, та це навіть не сповільнило Страховидла. Та велика рука опустилась і врізалася Тридубі в ребра, видавши звук, із яким ламається сухий хмиз.

Шукач застогнав, дряпаючи землю, та в нього палали груди і він не міг підвестись, та й узагалі нічого не міг — хіба що дивитись. Страховидло тепер підняв другий кулак, укритий чорним залізом. Підняв він його повільно та обережно, зачекав із піднятим кулаком, а тоді зі свистом опустив його, і кулак зі свистом врізався Тридубі в другий бік так, що той, зітхнувши, гепнувся в багнюку. Велика рука з червоною кров’ю на блакитних пальцях піднялася знову.

Тут із туману вийшла чорна лінія й проштрикнула Страховидлу пахву, штовхнувши його вбік. То Дрижак колов велетня списом і кричав, тіснячи його по схилу. Страховидло покотився й плавно підвівся, удав крок назад і швидко, наче величезну змію, викинув уперед руку, відбив Дрижака, як людина відмахується від мухи, а той заверещав і захвицав ногами в тумані.

Не встиг велетень піти за ним, як залунав розкотистий рев, і меч Тула врізався в його броньоване плече та опустив його на одне коліно. Тут із туману вийшов Доу, який вирізав великий шматок із його ноги ззаду. Дрижак, ізнову підвівшись, гарчав і колов списом, і втрьох вони неначе оточили велетня.

Хоч який він був здоровий, він уже мав померти. Із такими ранами, яких завдали йому Тридуба, Дрижак і Доу, він уже мав бути в землі. Натомість він піднявся знову, із шістьма стрілами та мечем Тридуби в тілі, і заревів із-за своєї залізної маски так, що Шукач увесь затремтів. Дрижак упав на дупу та став білий, як молоко. Тул кліпнув, завагався й упустив меч. Навіть Чорний Доу відійшов на крок.

Страховидло потягнувся вниз і взявся за руків’я меча Тридуби. Витягнув його з ноги й кинув його, скривавленого, у багно собі під ноги. Рани від нього не лишилося. Геть не лишилося. Тоді він повернувся й помчав у морок, а туман за ним зімкнувся, і Шукач почув, як він проривається крізь дерева. Він ще ніколи так не радів чиїйсь утечі.

— Сюди! — заволав Доу, готуючись кинутися зі схилу за ним, але Тул зупинив його, піднявши велику руку.

— Нікуди ти не підеш. Ми не знаємо, скільки там шанка. Ту істоту ми можемо вбити якось іншого разу.

— Геть з дороги, здорованю!

— Ні.

Шукач покотився вперед, не припиняючи кривитись від болю в грудях, і подерся вгору схилом. Туман уже стікав назад, лишаючи по собі холодне прозоре повітря. Йшов у протилежний бік Мовчун, натягнувши тятиву лука з прикладеною стрілою. У багнюці та снігу було багато трупів. Головно шанка та ще двійко карлів.

Поки Шукач допер до Тридуби, неначе минула ціла вічність. Старий лежав на спині в болоті. Одна його рука, до якої був прив’язаний розбитий щит, лежала нерухомо. Повітря з хрипом потроху входило в його ніс, а виходило з його рота, булькаючи кров’ю. Коли Шукач підповз до нього, Тридуба перевів на нього погляд, потягнувся й узяв його за сорочку, притягнув до себе та зашепотів йому на вухо крізь міцно стиснені криваві зуби:

— Послухай мене, Шукачу! Послухай!

— Що, отамане? — прохрипів Шукач. Йому майже не давав говорити біль у грудях.

Він зачекав, прислухався — нічого. Очі Тридуби були широко розплющені й дивилися вгору, на гілля. Крапля води впала йому на щоку та стекла з його скривавленої бороди. Оце й усе.

— Возз’єднався з землею, — сказав Мовчун із обм’яклим, як старе павутиння, лицем.

Вест, гризучи нігті, дивився, як їдуть дорогою генерал Крой і його штаб, гурт людей у темному одязі верхи на темних конях, безрадісний, як похоронна процесія. Снігопад поки що зупинився, та небо було сердито-чорне, світла було так мало, що здавалося, ніби настав вечір, а на командному пункті віяв крижаний вітер, від якого ляскала та шурхотіла тканина намету. Вестів резерв часу майже вичерпався.

Він відчув раптове, майже непереборне бажання розвернутись і втекти. Це бажання було таке сміховинне, що в нього негайно з’явилося ще одне, так само недоречне — розреготатися. На щастя, він зумів утриматись і від того, і від того. Принаймні йому пощастило втриматися від сміху. Сміх тут був геть не до речі. Із наближенням стукоту копит він замислився, чи справді думка про втечу була така вже дурнувата.

Крой різко спинив свого вороного коня, зліз із нього, розгладив на собі форму, поправив перев’язь, рвучко розвернувся й пішов до намету. Вест перехопив його, сподіваючись заговорити першим і виграти ще кілька секунд.

— Генерале Крой, ви молодець, сер, ваша дивізія билася дуже відважно!

— Звісно, полковнику Вест.

Його ім’я Крой вимовив глузливо, ніби наносячи смертельну образу, а тим часом його штаб зібрався позаду нього загрозливим півколом.

— А можна запитати, як там наше становище?

— Наше становище? — прогарчав генерал. — Наше становище таке: північани відігнані, проте не розбиті. Кінець кінцем ми їх побили, та всі бійці в моїх підрозділах були виснажені. Надто втомлені для переслідування. Противникові вдалося відступити через броди — завдяки боягузтву Полдера! Я хочу, щоб його розжалували з ганьбою! Хочу, щоб його повісили за зраду! Клянуся честю, я про це подбаю! — Він гнівно оглянув ставку, тим часом як його люди сердито перемовлялися між собою. — Де лорд-маршал Бурр? Вимагаю зустрічі з лорд-маршалом!

— Звісно, тільки дайте мені, будь ласка...

Слова Веста заглушив шум від бігу