Читати книгу - "Чайна М'євіль. Вокзал на вулиці Відчаю"

Повсюди на лінії між Сірим Меандром і Круком проводилися подібні операції. У каналізаціях скрадливі фігури чоловіків і жінок пробиралися крізь дзюркіт і шепіт вогких підземних тунелів. За можливості провідниками таких груп ставали знавці цих підземель: сантехніки, інженери, крадії. Озброївшись картами, пістолями й суворими вказівками, десяток чи більше послідовників з кабелями на плечах торували намічений шлях. Коли закінчувалася одна в’язанка дротів, вони розмотували іншу.

Бували небезпечні затримки, коли групи губилися й ненароком потрапляли в зони смертельного ризику, де гніздилися ґулі й всіляке бандюччя. Однак, вчасно спохватившись, поверталися назад на стишені оклики своїх товаришів.

Коли вони кінець-кінцем знаходили решту команди на якомусь тунельному перехресті, то негайно з’єднували два кінці кабелю, зварювали їх докупи хемікатами, паяльником чи тавматургічними заклинаннями. Після того кабель кріпили до скупчення труб-артерій, які тягнулися в усі боки каналізації.

Робота була зроблена, і компанія розпорошувалася — кожен у свій бік.

Доволі часто кабель міг стриміти з-під землі десь у тихій місцині з глухими завулками чи великими пасмами з’єднаних між собою дахів, а звідти його забирали наземні монтажники. Вони тягли його повз зарості осоки за складськими приміщеннями, по відсирілій цеглі сходів, покрівлях, уздовж хаотичних вулиць, де їхня діяльність була невидима у своїй рутинності.

Бригада зустрічалася з бригадою, кабелі зварювалися докупи. Чоловіки й жінки розходилися у своїх справах.

Розрахувавши ймовірність того, що деякі команди, особливо підземні, можуть загубитися й не знайти місця зустрічі, Рада Конструктів розмістила по всьому маршруту запасні бригади. Ті стояли коло будівельних об’єктів і каналів! Їхня ноша зміїлася позаду) й чекали на інформацію, що десь не з’єднали кабель.

Але робота йшла без запинки. Були незначні проблеми, втрачений час і короткі сплески паніки, але жодна з команд не загубилася й не пропустила зустріч. Запасні робітники не знадобилися.

Через усе місто пролягала велетенська звивиста мережа. Її матово-чорна гумова шкура зміїлася під фекальною каламуттю, через мох і трухляві газети, крізь невисокий підлісок і всипані цегельною крихтою латки трави; перерізала манівці вуличних котів і вуличних дітлахів, прокладала жолоби в шкірі будівель, вкритих зернистими грудками вологого цегельного пилу.

Кабель невблаганно, немов рибина на нерест, рухався до мети, час від часу вихиляючись-відхиляючись від курсу по розпеченому місту до велетенського вищиреного моноліту в центрі Нового Кробузона.

На заході сонце поволі ховалося за передгір’ями, від чого ті миготіли зловісно-величавим світлом. Та й вони не могли зрівнятися з хаотичною пишнотою Вокзалу на вулиці Відчаю.

На його широченній ніздрюватій спині миготіли вогники, і він, немов підношення, приймав у своє черево мерехтливі потяги. Штир простромлював хмари наготованим списом, однак він тьмянів поряд з вокзалом — маленьке бетонне доповнення до сумнозвісної величі будівлі, що із ситим задоволенням похитувалася на хвилях міста-моря.

Кабель невпинно зміївся, піднімався ввись і повз під шкірою Нового Кробузона.

Західний бік Вокзалу на вулиці Відчаю позирав на Плазу Більсантум. Та була людна й красива, навколо зеленого скверика в її центрі безупинно циркулювали валки візків і пішоходів. Серед цієї соковитої зелені чулися хрипкі перегукування й пронизливі зазивання магів, штукарів і хазяїв рундуків. Безжурні містяни легковажили монументальне громаддя, що заполонило півнеба. Лише, бувало, з якоюсь лінивою втіхою звертали увагу на його фасад, коли той повністю заливали призахідні сонячні промені й строката архітектурна мозаїка палахкотіла, мов калейдоскоп: ліпнина та фарбоване дерево мерехтіли рожевим, цегла — криваво-червоним, залізні балки набували глянсуватого блиску. Вулиця Більсантум пірнала у височенну арку, що з’єднувала головну будівлю вокзалу зі Штирем. Вокзал не стояв самотиною. Його краї, хребти низьких башточок з могутньої спини розповзалися геть у місто, зростаючись із дахами звичайних будинків. Бетонні плити ставали раптом сірими стінками каналів. Там, де п’ять залізничних ліній мчали під величними склепіннями й над дахами, вокзальна цегла підтримувала й огортала їх, торуючи шлях понад вулицями. Архітектура повільно переливалася через вінця.

Сама вулиця Відчаю була довгим, вузьким пасажем, що перпендикулярно відходив від вулиці Більсантум і зміївся на схід у напрямку Ґідда. Ніхто не знав, чому вона колись мала стільки ваги, що на її честь назвали вокзал. Вулиця була брукована, від будинків не віяло занепадом, однак і хорошим ремонтом теж. Певно, раніше вона слугувала північною межею вокзалу, доки той повністю її не поглинув. Чималі яруси і зали двірця розповзалися далі й спритно захоплювали маленьку вуличку.

Вони поширювалися, мов пліснява, вростаючи в лінію дахів, до невпізнаваності змінивши рядочок будинків з північного боку вулиці Більсантум. Деякі частини міської артерії лежали просто неба, інші ховалися під цегляними склепіннями, оздобленими горгульями і ґратками з дерева та заліза. Там, у тіні вокзального черева, вулиця Відчаю завше підсвічувалася газовими ліхтарями.

Вона була все ще заселена. Щодня під цим темним архітектурним небом прокидалися сім’ї, ішли звивистим путівцем на роботу, тупотіли з тіні в тінь.

Згори часто долинав важкий тупіт чобіт. Фасад вокзалу і більша частина крівлі перебували під наглядом приватної охорони, іноземних солдатів і вартових. Хто в уніформі, хто в маскуванні патрулювали фасад і горбистий ландшафт зі сланцю й глини, захищаючи банки й крамниці, посольства й урядові кабінети, що займали численні яруси й поверхи двірця. Вони, немов дослідники, крокували звичними вивіреними маршрутами поміж шпилів, бігли чавунними гвинтовими сходами, повз мансардні вікна і плескаті тераси на покрівлях, по нижніх виступах вокзального даху й звідти обзирали площу внизу, таємні закамарки й усе велетенське місто.

Однак далі на схід, ближче до хвоста вокзальної будівлі, помережаної сотнями чорних ходів і дрібних прибудов, охорона ставала дедалі недбаліша і менш строга. Тут височенне громаддя споруди було темніше. Коли сідало сонце, вокзал кидав крислату тінь на широченні простори Крука.

Удалині від основного масиву, між вокзалами на вулиці Відчаю й Ґідд, проходила крізь плутанину адміністративних будівель, давним-давно попсованих дрібного пожежею, Права лінія.

Самі споруди не постраждали від вогню, однак фірма, що займала їх, збанкрутувала. З тих пір кімнати стояли пусткою, і тільки безхатьків не турбував чіпкий запах вуглецю, що встиг уїстися в стіни за десятки років.

Після двох з лишком годин нестерпно повільної ходи Айзек із Яґареком врешті опинилися в цій обгорілій шкаралупі будівлі й удячно впали на перепочинок. Вони вклали Андрея, зв’язали руки-ноги й запхали до рота кляп, поки той не прокинувся. Потім з’їли свою нехитру поживу і мовчки сиділи та чекали.

Небо було світле, але їхній прихисток ховався в тіні вокзалу. За годину впадуть сутінки, а за ними й ніч.

Вони стиха гомоніли між собою. Андрей прокинувся й знову