Читати книгу - "Діти Мардука"

Костя, який усе чув, сказав, щоб я поцікавився, як справи в інших областях. Я запитав і почув у відповідь:

— Так само, як і тут. Поки що — на стадії формування структури, яка чимось нагадуватиме міністерство чи комітет. Бувайте.

Раптом у мене вихопилося:

— Заждіть… А Курис знову ходив у профілакторій до безпам’ятьків?

— Ні, цього разу збиралися тільки члени комісії.

— Він що, розповів усій комісії про нашу з ним зустріч?

— Ні. Тільки мені. Щоправда, при тому був Олег.

— Гаразд. Дякую. Тепер бувайте.

У редакції, поріг якої я переступив, крім господаря, було ще семеро — шість чоловіків і одна монахиня. З протилежного боку від столу редактора сидів Курис — історик.

Один з тих, хто був ближче до дверей, підвівся і, наблизившись до мене, сказав притишено:

— Пробачте, у нас нарада. Не могли б ви завтра?.. — це був Ігор, він простягнув мені візитку. — Ось тут телефон, спершу як іти, подзвоніть. — За мить підвів очі, на його обличчі з’явився подив. Під козирком кашкета він розпізнав рожеві плями на моїй лівій щоці.

З усього судячи, мене не впізнали ні Курис, ні редактор. Тим часом Ігор поспішив до столу і щось шепнув на вухо зверхникові. Той підвівся і підійшов до мене. Привітався, а тоді пояснив усім, що це той, про кого ішла мова на попередній нараді. Він, напевне, збирався щось додати, але цієї ж миті пролунав телефон. Редактор, піднісши слухавку до вуха, сказав у відповідь:

— Ага. — А потім — до присутніх: — Ходімо. Транспорт уже — під вікном.

Це був мікроавтобус, колеса якого хвилину тому виникли навпроти вікна напівпідвального приміщення редакції. Самого автобуса не було видно. По дорозі Курис потис мені руку, і ми сіли поруч. Попереду нас розмістилися редактор з монахинею. Автобусик якийсь час петляв центральними вулицями, а потім виїхав на дорогу Чорноморського козацтва. За чверть години ми вже рухалися Миколаївською трасою вздовж берега. Вуличне гуркотіння залишилося позаду; скориставшись відносною тишею, редактор підвівся і сказав кілька слів про мене — консультанта, який, не виключено, може стане членом комісії. А потім представив мені кожного — лаконічно, як у газетному матеріалі. То були: матінка Параскева з жіночого монастиря, Лікар-психіатр, такого ж віку, як і Костя й не виключено, що саме той, про якого Костя й мені розповідав, відомий в Одесі педагог — уже літній чоловік, і… Тим часом автобус проїхав Крижанівку, Фонтанку, переїхав на другий берег Великої Аджаликської затоки і повернув ліворуч у напрямку Нових Білярів. За чверть години він з’їхав з асфальту на бічну, встелену шлаком, дорогу. Невдовзі ми опинилися в улоговині, точніше сказати, на дні байраку, порослого глодом, шипшиною й дерезою, які переходили в діброву, де вже росли великі дерева. Несподівано дорога увірвалася перед високими металевими воротами, з обох боків яких тягнувся паркан, з такого ж гофрованого металу. Він губився десь углибині горіхового гаю. За воротами вгадувався закритий простір і у мене виникло таке ж відчуття, як тоді, коли я глухої ночі спускався в підвал котельні, де корчився в судомах Костя, «очолений» сином Мардука. «Пастка», — майнуло в голові. Раптом я озвався до Куриса:

— А яка мета поїздки?

— Знайомство з новим куратором від адміністрації. Цей, що зараз, тимчасово виконував роботу з безпам’ятьками, бо має у владі свою посаду. А новий… Хтозна, що він за один. Скаже сам.

Я завважив збоку воріт стовпчик від шлагбаума і ще один — високий, з дощечкою, на якій можна було розібрати тільки «Спортивно-оздоровчий табір…» Ще вгадувалося слово: «інституту…»

Тим часом після кількох слів, сказаних водієм по телефону, ворота автоматично розсунулися і автобус в’їхав на велике подвір’я перед довгим одноповерховим будинком з трьома вхідними дверима.

Нас зустріла молодиця в білому халаті, яка вийшла з середніх дверей. Спершу вона вклонилася матінці Параскеві, а потім потисла нам усім руки. Їй було десь за тридцять і від неї пахло м’ятою. На мені вона затримала погляд, мабуть, тому, що я з’явився уперше. Жінка сказала:

— Щойно дзвонили, що новий куратор затримається, а оскільки у наших пацієнтів час обіду, то пропоную й вам почати з обіду. Заразом побачите і скуштуєте страви, якими ми годуємо хворих.

Вона попрямувала у перші з трьох дверей будинку, за якими виявилася зала зі столами й чотирма стільцями довкола кожного. На столах червоніли по чотири тарілки з борщем, стояло блюдце зі скибками хліба і біля кожної тарілки лежало по ложці. Нам показала на два зсунутих столи в лівому кінці зали, де також стояло сім тарілок з борщем. Праворуч була кухня з «амбразурою», звідки розносили страви.

Щойно ми порозсідалися, як у їдальню стали заходити чоловіки у військовому. На них була літня форма, привезена з якогось військового складу. Чоловіки сідали по четверо за стіл, при цьому жоден не прохопився й словом. Загалом це були люди віком від двадцяти до сорока років, смагляві і зовсім білошкірі, худорляві і нівроку собі. Але було щось, що геть нівелювало відмінності, це те, що всі вони були стрижені. А найбільше їх споріднювали вирази на обличчях. Точніше сказати: той самий для всіх вираз — цілковитої відстороненості. Вони, здавалося, заходили в їдальню на «автопілоті», кожен знаючи, де його місце. Пацієнти заповнили п’ять столів, а за шостим сидів тільки один. Отже, безпам’ятьків була всього двадцять одна особа.

— Такий борщ я можу поїсти тільки у мами, тут навіть присмак старого сала угадується, — звірився редактор, добираючи останню ложку з тарілки. І додав: — Якщо нашим «непомнящим» щось і загрожує, то це тільки ожиріння.

Коли тарілки на всіх столах уже були порожні,