Читати книгу - "Історія Лізі"

книжки її чоловіка, а другий, мабуть, скаже, що вони глибоко співчувають їй у горі. Так, ніби він помер два тижні тому. Вона їм подякує. А потім дивитиметься, як вони від’їжджають з усіма цими замороженими образами її життя зі Скотом, повантаженими на їхню машину.

А ти справді можеш дозволити, щоб усе це вивезли?

Вона подумала, що так, може. А проте змія, яка дрімала під стіною, приваблювала до себе її погляд. Так багато книжок, занурених у глибокий сон, не могли не приваблювати до себе уваги. Вона дивилася на них іще кілька хвилин, думаючи про те, що була колись молода жінка на ім’я Лізі Дебушер із тугими персами молодої жінки. Була вона самотня? Авжеж, трошки була. Чи боялася вона життя? Так, трохи було, це почуття з’явилося, коли їй виповнилося двадцять два роки. І тоді один молодик прийшов у її життя. Молодик, який навіть не міг упоратися зі своїм чубом — він вічно затуляв йому очі. Молодик, який мав багато чого сказати.

— Я завжди любила тебе Скоте, — промовила Лізі, звертаючись до порожнього кабінету. А може вона сказала це зануреним у глибокий сон книжкам. — Тебе і твою пельку, яка ніколи не стулялася. Я була твоєю подругою. Хіба ні?

А тоді, присвічуючи собі ліхтариком, вона спустилася сходами із коробкою для взуття в одній руці та з жахливим паперовим пакетом Дулея — в другій.

15

Аменда стояла у дверях кухні, коли Лізі повернулася.

— От і добре, — сказала Аменда. — А то я вже почала непокоїтися. Що там у пакеті?

— Тобі не треба це знати.

— О’к… кей, — сказала Аменда. — Від нього там… не залишилося слідів?

— Гадаю, що ні.

— Я теж на це сподіваюся, — промовила Аменда, затремтівши. — То був жахливий тип.

«Ти не знаєш і половини», — подумала Лізі.

— Гаразд, — сказала Аменда. — Думаю, нам час їхати.

— Їхати куди?

— У Лісбон Фолз, — сказала Аменда. — На стару ферму.

— Що… — почала Лізі й урвала мову.

Пропозиція Аменди мала свій чудернацький сенс.

— Я прийшла до тями в Ґрінлоні, як ти розповіла докторові Олбернісу, й ти відвезла мене додому, щоб я могла перевдягтися. Потім я стала вередувати й говорити про ферму. Їдьмо, Лізі, скоріше, закриймо цю крамничку, поки ніхто сюди не з’явився.

І Аменда повела її в темряву.

Лізі, трохи розгублена від цієї несподіваної пропозиції, слухняно пішла за Амендою. Старий будинок Дебушерів досі стояв на п’ятьох акрах землі в кінці Саббатус-роуд у Лісбон Фолз, десь за шістдесят миль від Касл В’ю. Заповідана спільно п’ятьом жінкам (і їхнім чоловікам, з яких тепер живими були тільки троє), вона, певно, стоятиме там, гниючи у високих бур’янах та посеред необроблених полів ще багато років, поки ціни на нерухомість зростуть достатньо, щоб спадкоємці змогли примирити свої дуже різні думки про те, що треба з нею робити. Трастовий фонд, заснований Скотом Лендоном наприкінці вісімдесятих років, оплачував податки на власність.

— Чому ти захотіла поїхати на стару ферму? — запитала Лізі, коли вони вмостилися на передніх сидіннях БМВ. — Я, здається, не зовсім це зрозуміла.

— Бо річ не в тому, що я захотіла, — сказала Аменда, коли Лізі зробила поворот і виїхала на довгу під’їзну алею. — Я просто сказала, що мені треба туди поїхати й побачити свій старий дім, бо інакше я знову можу сповзти в Зону Присмерку, тому, природно, ти не змогла мені відмовити й повезла мене туди.

— Звичайно, не змогла, — підтвердила Лізі. Вона подивилася в обидва боки, не побачила поблизу нікого — зокрема, не побачила машини департаменту шерифа, Богу дякувати — і повернула ліворуч, узявши напрямок, який через Меканік Фолз, Поленд Спрінґз приведе її до Ґрея, а потім і до Лісбона. — А навіщо ми послали Дарлу й Канті за хибною адресою?

— Бо я на цьому рішуче наполягала, — сказала Аменда. — Бо я боялася, що коли вони з’являться, то повезуть мене до мого будинку або твого будинку, або навіть до Ґрінлона, перш ніж я матиму шанс навідати маму й тата, а потім провести трохи часу в батьківському домі.

Протягом якоїсь миті Лізі не могла зрозуміти, про що це говорить Менда — навідати маму й тата? Потім до неї дійшло. Садиба родини Дебушерів була неподалік від кладовища Саббатус-Вейл. І добра матінка, й Денді були там поховані разом із бабусею та дідусем Дебушерами і Бог знає зі скількома іншими.

Вона запитала:

— А ти не боялася, що я тебе відвезу назад?

Аменда подивилася на неї поблажливим поглядом.

— А навіщо тобі було відвозити мене назад? Адже саме ти забрала мене звідти.

— Ну хоч би тому, що ти повелася, як божевільна, захотіла навідати ферму, яка стоїть покинута вже років тридцять.

— Ет, — поблажливо махнула рукою Аменда. — Я завжди вміла обвести тебе круг пальця, Лізі, — Канта й Дарла знають це обидві.

— Авжеж, ти вміла, нехай тобі грець!

Аменда лише обдарувала її погордливою посмішкою, її обличчя набуло зеленавого кольору у світлі інструментальної панелі, й не сказала нічого. Лізі розтулила рота, щоб відновити дискусію, потім стулила його знову. Вона подумала, що ця історія спрацює, бо вона зводилася до двох легко зрозумілих ідей: Аменда повелася як божевільна (і в цьому не було нічого нового), а Лізі намагалася їй догодити (а хіба могла вона повестися інакше за таких обставин?) Схоже, вона справді зможе їх переконати. А щодо коробки для черевиків із револьвером у ній… та пакета Дулея…

— Ми зупинимося в Меканік Фолз, — сказала вона Аменді. — На мосту через річку Андроскоджин. Я маю позбутися двох речей.

— Так, маєш, — погодилася Аменда.

Потім склала руки на колінах, схилила голову на спинку сидіння й заплющила очі.

Лізі увімкнула радіо й анітрохи не була здивована, коли почула голос друзяки Генка, який співав «Білий Тонкій». Вона стала тихо підспівувати йому. Вона знала кожне слово цієї пісні. Це також її не здивувало. Існують речі, яких ми не забуваємо ніколи. Вона дійшла висновку, що саме ті речі, якими світ практицизму нехтує, вважаючи їх ефемерними, — такі, як пісні, місячне світло та поцілунки, — іноді тривають найдовше. Вони можуть здаватися ідіотськими, але вони чинять опір забуттю. І це добре.

Це добре.

Частина третя

Історія для Лізі

Ти поклик, а я відповідь,

Ти бажання, а я здійснення,

Ти ніч, а я день.

Чого треба ще? Тут усе досконало.

Тут усе досконало повне.

Ти і я —

Чого треба ще?

Дивно, чому ж, попри це, ми

страждаємо?

Д. Г. Лоуренс. Бай Геннеф