Читати книгу - "Чорний дім"

— Шістнадцята година, двадцять дві хвилини! Температура повітря на дворі — вісімдесят два градуси! Температура повітря в будинку — сімдесят! Чим ти паришся? Чим усі паряться? Жуй, їж і запивай, це всеодно-о-о…

…виходить через одне і те саме місце. Так. Генрі знову натискає на кнопку, перериваючи слоган Щура. Як це так швидко стало так пізно? Боже, хіба полудень був так давно? Якщо на те пішло, хіба він так давно був двадцятирічним, сповненим енергії, яка переповнювала його? Що…

Зітхання з’являються знову, і потяг з його спогадами сходить з рейок. Зітхання? Справді? Швидше за все, вимкнувся компресор кондиціонера. Принаймні він може собі так сказати.

Він може собі так сказати, якщо захоче.

— Є тут хтось? — запитує Генрі. У його голосі вчувається тремтіння, яке він ненавидить, тремтяче бурмотання голосу старої людини. — У будинку ще є хтось, крім мене?

В якусь жахливу секунду він навіть боявся, що хтось відповість.

Ніхто не відповідає — звичайно, ніхто не відповідає — і він робить три великих ковтки пива, а тоді вирішує повернутись до вітальні, щоб трохи почитати. Можливо, зателефонує Джек. Можливо, він трохи заспокоїться, коли подіє алкоголь.

«А можливо, світ закінчиться через п’ять хвилин, — думає він. — Тоді не треба буде мати справу з голосами на клятих касетах, які чекають у студії на програвачі, неначе готові в будь-який момент вибухнути, бомби».

Генрі повільно повертається коридором до вітальні, витягнувши перед собою руку, переконуючи себе, що він анітрохи не боїться торкнутися мертвого обличчя своєї дружини.

Джек Сойєр багато чого бачив у житті, він подорожував у такі місця, де не можна взяти авто в «Авіс» і вода має смак вина, але він ніколи не зустрічався ні з чим схожим на ногу Мишеняти Бауманна. Чи, швидше, з таким безповоротним жахом, який спричиняв вигляд ноги Мишеняти Бауманна. Коли Джек приходить до тями, то усвідомлює, що перший його імпульс — це докір, що Док зняв штани з Мишеняти, тоді він думає про сосиски і те, як їх оболонка змушує тримати форму навіть після того, як вони починають шипіти в сковорідці на розжареній конфорці. Це безумовно дурне порівняння, primo stupidо, але під тиском людський розум є непередбачуваним.

Нога начебто ще тримає форму, але м’ясо вже відстало від кістки. Шкіра зовсім зникла, розплавилась на рідку речовину, схожу на суміш молока і свинячого жиру. М’язи під візерунчастим покриттям того, що залишилося від шкіри, провисли і проходять таку ж катастрофічну метаморфозу. Заражена нога якимсь чином переходить в рідкий стан, а рідина невпинно насичує диван, на якому лежить Мишеня. Разом з нестерпним смородом розкладання, Джек відчуває запах паленого, напевно, від тканини і оббивки дивану.

З цієї зовсім не схожої на ногу маси стирчить, здається, зовсім не пошкоджена ступня. Якщо захотіти, її можна було б просто забрати звідти… без будь-яких проблем. Ця думка робить з ним те, чого не зробив огляд важкопораненої ноги. В якийсь момент Джек схиляє голову і стримує блювотні рефлекси.

Рятує його, мабуть, чиясь рука на спині. Це Шнобель намагається допомогти, чим може. У нього змінилося обличчя, зник образ хулігана. Зараз він схожий на мотоцикліста, який повернувся з могили.

— Бачиш? — запитує Док, і його голос неначе надходить десь здалеку. — Це не вітряна віспа, мій друже, хоча спочатку було дуже схоже. Спершу в нього почали з’являтися червоні плями на лівій нозі… животі… яйцях. Коли ми тільки привезли його сюди, то навколо укусу був лише набряк і почервоніла шкіра. Я подумав: «Чорт, нічого страшного, в мене досить “Зітромаксу”, щоб упоратися ще до заходу сонця». Ну, ти бачиш, як упорався «Зітро». Ти бачиш, що тут узагалі нічого не впоралося б. Воно пожирає диван і, я думаю, що після дивана воно візьметься за підлогу. Це лайно голодне. Тож чи було це варте того, Голлівуде? Припускаю, лише ти і Мишеня знаєте відповідь на це.

— Він досі знає, де дім, — каже Шнобель. — Особисто я уявлення не маю, хоча ми щойно звідти. І ти теж. Чи не так?

Док хитає головою.

— А Мишеня знає.

— Сюзі, люба, — каже Док до Ведмедиці. — Ти можеш принести іншу ковдру? Ця вже вщент мокра, чорт забирай.

Ведмедиця йде досить охоче. Джек підводиться на ноги. Ноги ватяні, але досі тримають його.

— Прикрийте його, — каже він Доку. — Я вийду на кухню, бо зараз вмру від спраги.

Джек жадібно п’є воду просто з крана, аж доки в голові стає погано, і він ригає, як коняка. Тоді він стоїть, розглядає двір Шнобеля і Ведмедиці. Майстерно зроблена маленька гойдалка на спустошеному місці заросла бур’янами. Джеку боляче на неї дивитися, але він все одно дивиться. Побачивши увесь жах, що стався з ногою Мишеняти, він змушений нагадати собі, що він тут не просто так. Чим болючішим буде це нагадування, тим краще.

Сонце, набувши золотавого відтінку, опускається до Міссісіпі і засліплює йому очі. Час, здається, не стоїть на місці. Принаймні за межами цього маленького дому. Таке враження, що за межами будинку під номером 1, що по вулиці Нейлгауз-роу, час навіть пришвидшився. Його не полишає думка, що приходити сюди було такою ж марною справою, як і заїжджати до Генрі; йому не дають спокою здогадки, що містер Маншан і його бос аббала ганяють ним, як завідною іграшкою з ключиком на спині, а самі тим часом роблять свою справу. Він може знайти Чорний Дім по гулу у своїй голові, то якого дідька він не повернеться до пікапа і не зробить це?

Запах парфумів, який він відчуває, надходить не від його мертвої дружини. Що це означає? Чому думка, що хтось відчуває запах парфумів, так його бентежить і лякає?

Він підстрибує від переляку, коли Шнобель стукає у двері кухні. Джек зосереджує свій погляд на картинці, яка висить над кухонним столом. Замість напису «ГОСПОДИ, БЛАГОСЛОВИ НАШ ДІМ» там напис: «ГРОЗА ХЕВІ МЕТАЛ», а нижче старанно додано: «ХАРЛІ ДЕВІДСОН».

— Повертайся, — каже Шнобель, — він знову прокинувся.

Генрі йде стежиною серед лісу — чи то дорогою, — і позаду нього щось є. Щоразу, як він озирається, — у цьому сні він бачить, проте побачене не приносить радості, — то виявляє нові деталі. Йому здається, це щось схоже на чоловіка у вечірньому костюмі,