Читати книгу - "Свобода"

та «шведською шльондрою» Інгрід Бергман, народження якою власного «виродка» (тобто Ізабелли Росселіні) нещодавно святкувалося американськими ЗМІ, що знаходилися під тиском «корпоративних інтересів». Хоча Айнар і сам був підприємцем, великий бізнес він ненавидів. І хоча зробив кар’єру саме на замовленнях від уряду, уряд він також ненавидів. І хоча він обожнював відкриті дороги, від дороги він ставав нещасним і починав втрачати розум. Він купував американські «седани» з якомога більшим двигуном, щоб мати змогу мчати зі швидкістю, більшою за сто п’ятдесят кілометрів на годину на ідеально рівних шосе Міннесоти, багато з яких він і побудував, і з ревом проноситися повз дурнуватих людців. Якщо вночі по зустрічній смузі їхала інша машина з увімкненим дальнім світлом, у відповідь Айнар також вмикав дальнє світло і вже не вимикав. Коли якийсь тупак намагався обігнати його на дорозі з двома смугами, він утоплював педаль акселератора в підлогу, а потім різко скидав Швидкість, щоб не дати супернику повернутися назад на смугу. Особливе задоволення він отримував, коли при цьому виникала небезпека зіткнення з вантажівкою на зустрічній смузі. Коли інший водій підрізав його чи не пропускав, Айнар переслідував машину порушника, намагаючись скинути її з дороги, щоб можна було вистрибнути назовні й виматюкати нещасного водія (особистість, чутлива до мрії безкрайньої свободи, зазвичай, коли мрія не здійснюється, стає схильною до мізантропії та агресії). Айнару вже виповнилося сімдесят дев’ять років, коли надзвичайно погане рішення за кермом примусило його обирати між лобовим зіткненням і глибокою канавою на швидкісній магістралі US-2. Його дружина, яка сиділа на пасажирському місці і, на відміну від Айнара, була пристебнута, три дні провела в лікарні Гранд-Репідз, після чого померла від опіків. Згідно із поліцейським звітом, вона б могла вижити, коли б не намагалася витягти мертвого чоловіка з «ельдорадо», що палав. «Усе життя він ставився до неї, наче до собаки, — сказав після цього батько Волтера, — а в результаті взагалі вбив».

Із чотирьох дітей Айнара Джин єдиний не мав жодних амбіцій, багато часу проводив удома, єдиний хотів насолоджуватися життям і мав тисячу друзів. Частково він жив так через власний характер, а частково — через бажання докорити батькові. У Беміджі Джин був хокейною зіркою місцевої школи, а потім, після подій у Перл-Харборі, на прикрість войовничого пацифіста-батька, у ранньому віці записався добровольцем в армію. Відслужив два терміни в Тихому океані, з яких повернувся без жодної подряпини, й так і не отримавши звання вищого за єфрейтора, після чого поїхав додому, в Беміджі, де ходив на вечірки разом із друзями, працював механіком й ігнорував суворі накази батька скористатися правом на отримання допомога демобілізованим військовим. Не ясно, чи одружився б він із Дороті, коли б вона не завагітніла від нього, але щойно вони побралися, він оточив її всією любов’ю та ніжністю, якої, на його думку, батько позбавив матір.

Те, що Дороті, врешті-решт, почала працювати на нього наче рабиня, і що його власний син, Волтер, з часом зненавидів його за це, можна розглядати як мінливості долі родини. Принаймні Джин, на відміну від батька, ніколи не наполягав на тому, щоб бути головнішим за дружину. Навпаки, він закабалив її своєю слабкістю, зокрема — схильністю до випивки. Інші деталі, в яких він наслідував Айнара, також з’явилися через бажання зробити все навпаки. Він був войовничим популістом, зухвало вихвалявся своєю неоригінальністю, і тому його приваблював темний бік політики правих поглядів. Він буз люблячим і вдячним чоловіком, щедрим і відданим другом і колегою, і тих не менше (а з віком — усе частіше) мав схильність до лютих спалахів знаменитого берґландського обурення. Він ненавидів негрів, індіанців, освічених зарозумілих, але найбільше за всіх — федеральний уряд, і ще дужче любив свої свободи (пити, палити, зависати з приятелями в халупці на озері, де вони займалися підлідною риболовлею) за те, що вони були такими незначними. Він погано ставився до Дороті лише тоді, коли вона із соромливою турботливістю — бо в недоліках Джина звинувачувала не самого Джина, а Айнара — пропонувала йому пити менше.

Джинова доля статків Айнара, хоча й значно поменшала після невигідного продажу Айнаром свого бізнесу, виявилась достатньо великою, аби надати йому можливість придбати маленький придорожній мотель, про який він давно казав, що мати його і завідувати ним має бути «елегантною справою». «Сосновий шепіт», коли Джин таки придбав його, мав розбиту каналізаційну трубу і серйозну проблему з пліснявою і вже знаходився занадто близько до краю шосе, забитого потоком кар’єрних самоскидів, яке незабаром мали розширити. За мотелем знаходився яр, повний сміття й молодих берізок, причому одна з них росла крізь старенький візок, який із часом мав задушити її, зупинивши її ріст. Джин мав би знати, що на місцевому ринку скоро обов’язково з’явиться більш привабливий мотель — коли б у нього було хоч трошки більше терпіння. Але погані рішення в бізнесі мають власну рушійну силу. Для того, аби робити мудрі інвестиції, він мав би бути більш амбіційною людиною, а оскільки такою людиною він у жодному разі не був, то його била нетерплячка скоріше зробити помилку, викинути гроші на вітер і почати забувати, скільки саме він витратив марно, — забувати буквально, бо він і справді повірив у те, наче витратив ту суму, яку пізніше називав Дороті. Адже у будь-якому нещасті є доля щастя — коли це нещастя правильне. Джину більше не треба було побоюватися великого розчарування в майбутньому, бо він уже таке розчарування пережив; він уже здолав цей бар’єр, уже зробив себе постійною жертвою цього світу. Він узяв другий займ під величезні відсотки, аби придбати нову каналізаційну трубу, і кожне нещастя після того, мале чи велике: сосна, яка, падаючи, пробила дах над офісом; жилець у номері 24, який платив готівкою і витирав більмо на оці покривалом; неонова вивіска «Вільних місць немає», що горіла весь кінець тижня на Четверте липня, перш ніж Дороті побачила це і вимкнула її, — лише підтверджувало його бачення світу й власного нікчемного місця в ньому.

Упродовж перших кількох літ у «Сосновий шепіт» приїжджали брати й сестри Джина, які набагато краще влаштувалися в цьому житті, разом зі своїми родинами, і проводили там кілька тижнів, розплачуючись за номери за спеціальними родинними цінами, обговорення яких погіршувало настрій геть усім. Двоюрідні брати і сестри Волтера окупували басейн у плямах таніну, а його дядьки допомагали Джину наносити герметик на парковку чи підпирати схил кювету, що сповзав до яру за територією мотелю,