Читати книгу - "Свобода"

одружився з Конні, — він зробити не міг. Необхідність цього вчинку заповнювала маленьке помешкання, наче вантажівка «Пладскі А10» доводила його до сказу, забираючи в нього повітря. Вона була поряд, коли він прокидався, і так само поряд, коли він засинав. Він просто не міг уявити, як повідомить новину матері, бо та неминуче сприйме його шлюб як заздалегідь спланований удар проти неї. В якомусь сенсі вона мала рацію. Але розмова з батьком лякала його аж ніяк не менше, бо вона знову відкрила б давні рани. І тому кожного дня, навіть хоча таємниця й душила його, навіть коли він уявляв собі, як Керол розпатякує новину всім його колишнім сусідам, один із яких, безперечно, рано чи пізно повідомить усе його батькам, він відкладав офіційне оголошення ще на один день. Той факт, що Конні ніколи не гризла його з цього приводу, лише підкреслював: проблему має вирішити саме Джоуї.

А потім, одного вечора, він побачив сюжет у новинах «Сі-ен-ен», де розповідалося про засідку неподалік від Фалуджі, у яку, через дуже невчасну поломку, потрапили кілька американських вантажівок, і водії-контрактники загинули страшною смертю від рук повстанців. І хоча жодної «А10» у сюжеті він не побачив, він так перехвилювався, що був змушений напитися, аби заснути. Прокинувся він кілька годин по тому, весь укритий потом, майже тверезий, поряд із дружиною, яка спала буквально сном немовляти — нерухомо, наче в абсолютній довірі світові, — і зрозумів, що вранці неодмінно має подзвонити батькові. За все життя ніщо так не лякало його, як цей дзвінок. Але зараз Джоуї зрозумів: ніхто не може порадити йому, що робити — чи відкрити очі владі й накликати на себе наслідки, чи тримати рота на запорі й прибрати гроші до рук, — і що ніхто не зможе відпустити йому цей гріх. Любов Конні була занадто безперечною, любов матері — занадто егоїстичною, Джонатана — занадто другорядною. Тож саме перед суворим, принциповим батьком треба відкрити усі карти. Джоуї воював із батьком усе життя, але зараз настав час зізнатися, що він програв.

Демон з Вашингтона

Батько Волтера, Джин, був наймолодшою дитиною шведа з важким характером на ймення Айнар Берґланд, який емігрував до США на зламі двадцятого століття. Тоді в сільськогосподарській Швеції недоліків було хоч греблю гати: обов’язкова військова служба, лютеранські пастори, які нахабно втручались ужиття своїх парафіян; соціальна ієрархія, яка майже повністю виключала соціальну мобільність, — але насправді в Америку Айнара виштовхнула, коли вірити історії, яку Дороті розповіла Волтеру, проблема з матір’ю.

Айнар був найстаршим із вісьмох дітей і справжнім князьком у родині, що жила на фермі в Остерланді. Мати його, напевно, далеко не перша жінка, яку розчарувало подружнє життя з Берґландом, несамовито панькалася зі своїм старшеньким: одягала його в кращі речі, ніж у братів і сестер, годувала вершками з молока, яке віддавала іншим, і знаходила виправдання тому, що він не брав участі в жодній роботі на фермі, — все для того, аби він міг повністю зосередитися на навчанні й догляді за своєю зовнішністю («Найбільш пихатий чоловік, якого я знала», — казала Дороті). Сонце материнської любові світило на Айнара, аж доки йому не виповнилося двадцять років, але раптом, без жодного попередження, мати народила пізню дитину, хлопчика і покохала його так само несамовито, як до того кохала Айнара. Пробачити їй цю зраду Айнар так і не зміг. Не в змозі дивитися на те, як його місце займає інший, на свій двадцять другий день народження він відплив до Америки Опинившись там, він так ніколи і не повернувся до Швеції, ніколи більше не бачив матері, гордовито стверджував, що забув усі слова колись рідної мови, і при найменшій нагоді читав палку й довжелезну промову проти «найбільш дурної, найобмеженішої та вузьколобої країни в світі». Він став одним із результатів американського експерименту самоврядування — експерименту який був статистично спотворений із самого початку, бо люди, що втікали з перенаселеного Старого Світу до нового континенту, зовсім не відрізнялися гарними навичками спілкування: навпаки, втікали саме ті, хто спілкуватися не вмів.

Парубок опинився у Міннесоті, де працював спочатку як лісоруб, що знищував останні незаймані ліси, а потім — як землекоп у команді робітників, що прокладали дороги, але ані там, ані там не заробляв великих грошей і тому дуже зацікавився комуністичною ідеєю, яка стверджувала, ніби його труд експлуатують капіталісти східного узбережжя. І от одного дня, слухаючи виступ гучноголосого комуніста на площі Пайонір-сквер, він відчув момент осяяння й усвідомив, що просуватися нагору в цій новій країні він зможе, коли експлуатуватиме труд когось іншого. Разом із кількома молодшими братами, які також приїхали до Америки, він розпочав справу підрядчика у сфері будування доріг. Щоб не сидіти без діла у холодні зимові місяці, вони заснували невелике містечко на березі верхньої Міссісіпі й відкрили універмаг. Може, на той момент його політика й залишалася доволі радикальною, адже він надавав нескінченні кредити фермерам-комуністам, багато хто з яких був фіном, котрі зі шкури лізли, аби вижити поза хваткою капіталу зі східного узбережжя. Універмаг швидко почав втрачати гроші, й Айнар уже збирався продати свою частку в ньому, коли один його колишній друг, чоловік на ім’я Крістіансен, відкрив конкуруючий універмаг просто через дорогу. Лише з досади (коли вірити Дороті) Айнар керував універмагом протягом наступних п’яти років, провівши свою справу крізь найнижчу точку Великої депресії, збираючи неоплачені розписки всіх фермерів у радіусі десяти миль навколо містечка, аж доки бідолашний Крістіансен, урешті-решт, не став банкрутом. Тоді Айнар переїхав до міста Беміджі, також у Міннесоті, де вів прибутковий бізнес у сфері будування доріг, але в результаті продав свою компанію за катастрофічно низьку ціну улесливому товаришу, який прикидався, наче симпатизує соціалістам.

Америка для Айнара стала країною нешведської свободи, місцем відкритих просторів, де людина, як би до неї не ставилися батьки, може відчувати свою особливість. Але ніщо, так не порушує відчуття власної особливості, як присутність інших людей з аналогічним відчуттям власної особливості. Досягши, завдяки природній кмітливості і важкій праці, певного рівня достатку й незалежності, але бажаючи посилити і те й інше, він став яскравим прикладом гніву й розчарування. Відійшовши від справ у 1950-х роках, він почав надсилати родичам щорічні різдвяні листи, в яких суворо критикував дурість американського уряду, несправедливість його політичної економії та безглуздість його релігії, навівши, наприклад, в одному, особливо уїдливому, різдвяному листі пікантну паралель між незаміжньою мадонною з Віфлеєма