Читати книгу - "Ліїн із роду со-Ялата, Тетяна Гуркало"

У свою кімнату Ліїн повернулася втомлена і єдине її бажання було лягти, виспатися, якось пережити ще один день, а потім вийти заміж, забратися чоловікові на спину і більше не злазити звідти. Нехай тягає таке щастя. А в кімнаті Ліїн чекав сюрприз. Чергова не в сезон розквітла гілочка бузку, що цього разу чинно стояла у вазі, розписаній чубатими чаплями і водними ліліями, і чергова ж записка, притиснута до столу вазою, щоб не відлетіла у відчинене вікно.

— Змій, — сказала Ліїн і насамперед зачинила вікно.

Підійшла до столу, понюхала бузок. Потім витягла записку і, сівши в крісло, розправила її на колінах. І виявилося, що це не жалюгідна записка з побажанням доброї ночі, а цілий лист.

— Напевно, Змій теж багато думав, — пробурмотіла Ліїн. — І що ми тут пишемо? Так… «прекрасна, найкраща у світі»… Каяр підказував? Хм…

Лист виявився цікавим і пізнавальним, і Ліїн навіть уявити боялася, на що розраховував Юміл Велівера, коли його писав. Вибачення так не просять, це точно. Швидше, це спроба показати з чого складається душечка Змій, і дозволити самій розібратися, як до нього ставитися і чого очікувати.

— Хм, бовдур, — пробурмотіла Ліїн, перечитуючи найцікавіші місця. — Ви мені теж, капітане, спершу сильно не сподобалися. Зарозумілий і холодний, що твій пам'ятник. Так. Поступово роздивився… а от я не знаю, що я роздивилася і коли змінилася думка. Так, я не спостережлива, що тут зробиш? Може, також вплив стихії? І оберігати мене не треба, я не тендітна квіточка, що б ви собі там не думали. Втім, ви це розумієте, просто вам так буде простіше, Змій. «…і зрозумів, що бажаю цю жінку в ліжко, в будинок, у сім'ю…» Мені про це сказати можна було? І так, допомогла я вам втекти не тому, що життя без вас більше не бачила, це ваша самовпевненість вам бреше. Мені стало вас шкода, і хотілося роздратувати їх. Все просто. Любите ви складності, проблемний маг.

Ліїн струснула листом, трохи посиділа і, насупившись, перечитала останній абзац.

— Це вас не вибачає, капітане Змію. І ви маєте рацію, ви егоїст і власник. Хм, «…не хотів давати хибні надії завчасно. Деякі борги вищі за мої бажання і якби довелося відмовитися, я б відмовився…» хоч чесний. Але це так дивно, я не розумію. Сказав би і про свої обов'язки, і про бажання. І про бажання за ці бажання боротися. Чи побоювалися, що мої бажання не співпадуть із вашими? А сенс? Сам же пише, що це не зупинило б. Що спочатку отримав би, а потім почав добиватися, головне, щоб нікуди не поділася. Самовпевнений егоїст. А якби не добився і не переконав? Довелося б мені овдовіти… Або він би мене вбив, так… Сумна історія. Втім, я розумію, душечка Змій просто не захотів наперед собі створювати всі ці проблеми, відсунув їх на потім, коли мені і подітися було б практично нікуди. А сказав би заздалегідь, я могла б на зло когось вмовити, спокусити спадщиною і затягнути в храм. Тож довелося б душечці ще цих претендентів відганяти і закінчилося б усе тим, що він начепив мені на зап'ястя той самий браслет і потяг до найближчого шлюбного каменю з жерцем, що любить золото. Шуму було б… Так. Одне незрозуміло, чому не розповів про свій геніальний план згодом, коли зрозумів, що я зовсім не проти? І браслет ще цей... Ні, я все одно цими поясненнями не задоволена.

Ліїн трохи посиділа, подумала і дійшла до однієї простої думки.

А стільця під ручкою дверей не було.

І цього листа кидати без нагляду було б дуже нерозумно. Раптом якась служниця зайшла б і побачила? А потім ще й прочитала з цікавості. А там таке.

Отже, Юміл Велівера, як розумна людина, без нагляду цього листа не залишив. Сидів у своєму потайному коридорі за картиною і чекав. А може й досі там сидить, чекає на реакцію адресата.

— Хм ...

Ліїн встала, пройшлася по кімнаті, зважила на руці статуетку дівчини зі глечиком і поставила на місце. Яким би великим не було бажання тріснути чимось подібним Змія по голові, краще цього не робити, а то голова може виявитися не настільки міцною, як здається.

— Хм ...

Ліїн розім'яла пальці, підійшла до картини і плеснула по ній долонею.

— Юміл, якщо ви там, виходьте! — звеліла досить голосно.

Змій, якщо там і був, не відреагував.

Дівчина притулилася до картини вухом і спробувала прислухатися, але нічого не почула.

— А якщо я цього листа вручу імператриці, наприклад? — запитала Ліїн у картини і покликала: — Змій!

Картина не ворухнулася. Ліїн її оглянула, потикала в завиточки на рамі, поводила навколо руками, але так і не зрозуміла, як воно відкривається. Тому відступила на крок і задумливо, але досить голосно промовила:

— А я думала, що ви серйозно просили ніч. Вчора чекала, а чоловік і сьогодні не з'явився. Ех…

І відступила ще на один крок.

— Чоловіки такі непостійні, самі не знають чого хочуть.

І відступила ще на крок, не зводячи з картини очей.

А потім ще на крок.

І ще.

А потім картина з тихим клацанням провернулася. Обережний Змій, який явно не вірив у обіцяну ніч, але бажав всупереч логіці переконатися у своїй неправоті, виглянув із отвору, і Ліїн відпустила заготовлену повітряну подушку. Ту саму, яка допомогла не переламати ноги Мелані, яка тільки отримала пам’ять про минуле життя і вистрибнула у вікно з третього поверху борделя. Усієї різниці, що Мелана кидала подушку собі під ноги і не відпускала її. А Ліїн жбурнула перед собою, зловтішно посміхнулася і розірвала зв'язки.

Подушка штовхнула душечку в обличчя, випхнула назад у потайний коридор і там з гучним хлопком випустила з тонкої енергетичної оболонки стисне повітря, і чоловіка, судячи з звуку, гарненько приклало об стіну.

Ліїн, яка чекала, що він з криками полетить кудись у кінець потайного коридору, прислухалася, так і не дочекалася очікуваної лайки і, охнувши, побігла дивитись на плоди своїх трудів. Вона чекала побачити Змія зі зламаною шиєю. І пробиту його тілом дірку в інших дверях-картині. І калюжу крові, що встигла витекти з розбитої голови. А ось того, що ця наволоч сидітиме на підлозі і буде беззвучно сміятися, точно не очікувала.